У тьмяно освітленій печері щось зашкреблося й заторохтіло. Я стрімко підняв голову на звук.
За великою горою підходили торгівці з лопатами та відрами, штовхаючись, аби зайняти краще місце для копання. Лопати входили в гірки з різким шкрябанням, а зачерпнуті пам’яті падали в відра, торохчучи, наче гравій.
Я помітив, що Семетера вони минали боком попри неабияку конкуренцію за доступ. Я знову поглянув на постать у циліндрі, що зігнулася переді мною, і його пошрамоване обличчя розрізала широчезна усмішка — так, наче він відчув мій погляд. Мабуть, удосконалена периферійка, подумав я, а він, не припиняючи м’яко всміхатися, розчепірив пальці та мало-помалу впустив усі пам’яті назад у купу. Коли його руки знову спорожніли, він обтрусив долоні одна об одну й підвівся.
— Більшість продає на вагу брутто, — пробурмотів він. — Це дешево і просто. Поговоріть з ними, якщо хочете. Інші відсівають для своїх клієнтів цивільних, відділяють військове зерно від полови, а ціни в них усе одно низькі. Можливо, це задовольнить ваші потреби. А може, вам потрібен Семетер.
— Ближче до суті, — коротко сказав Генд.
Мені здалося, що його очі під потертим циліндром трохи примружились, але це ледь помітне роздратування так і не торкнулося голосу чорношкірого чолов’яги в лахмітті.
— Суть, — ґречно промовив він, — така, як і завжди. Суть у тому, чого ви бажаєте. Семетер продає лише те, чого бажають ті, хто до нього приходить. Чого бажаєш ти, мандрейківцю? Ти та твій вовк із Клину?
Я відчув, як мене пройняв ртутний дрож нейрохімії.
Я був не в однострої. Модифікації в цього чолов’яги, хоч якими вони були, не обмежувалися вдосконаленою периферійкою.
Генд сказав щось лункою мовою, якої я не впізнав, і зробив невеличкий жест лівою рукою. Семетер напружився.
— Ти граєш у небезпечну гру, — тихо промовив менеджер з «Мандрейк». — А спектаклю кінець. Зрозуміло?
Семетер на мить завмер, а тоді знову всміхнувся на весь рот. Він потягнувся під пальто обома руками одночасно і зрозумів, що дивиться просто у ствол інтерфейсного пістолета Калашникова, від якого його відділяє сантиметрів із п’ять. Це несвідомо підняла зброю моя ліва рука.
— Не так швидко, — порадив я.
— Тут нічого такого немає, Ковачу, — Генд говорив м’яко, але не припиняв дивитися в очі Семетерові. — Родинні зв’язки вже встановлено.
Семетерова усмішка вказувала на те, що це не так, але він без поспіху витягнув руки з-під плаща. В кожній долоні він обережно тримав щось схоже на живого бронзового краба. Він поглянув по черзі на сегментовані ноги кожного краба, які тим часом обережно згинались і розгинались, а тоді знову перевів погляд на дуло мого пістолета. Якщо він і боявся, то видно цього не було.
— Чого ти бажаєш, корпоративнику?
— Ще раз мене так назвеш — і я, можливо, буду змушений натиснути на цей гачок.
— Він не до тебе звертається, Ковачу, — Генд ледь помітно кивнув на «Калашникова», і я сховав зброю. — Спецпризначенці, Семетере. Нещодавно вбиті, щонайбільше місяць тому. А ще ми поспішаємо. Все, що є в тебе у продажу.
Семетер знизав плечима.
— Найсвіжіші тут, — сказав він і кинув два пульти-краби на гору з пам'ятей, де вони діловито забігали, підхоплюючи тендітними мандибулярними лапами один металевий циліндрик за іншим, підносячи кожен до блискучого блакитного об’єктива, а тоді відкидаючи його. — Але якщо у вас обмаль часу…
Він повернувся вбік і повів нас до похмуро оформленої ятки, де згорбилася над верстатом худа жінка, така бліда, який він був смаглявий, і під тиском очищувала пам'яті з неглибокої посудини від шматочків кістки. Тоненьке високе тріскотіння, що лунало, коли кістка відходила, було ледь чутним контрапунктом до басових укусів, тріску та брязкання лопат і відер старателів за нами.
Семетер звернувся до жінки мовою, якою раніше говорив Генд, і вона мляво відірвалася від очищувальних інструментів. З полиці в задній частині ятки вона підняла тьмяну металеву банку завбільшки приблизно зі спостережний дрон і винесла її до нас. Піднявши її для огляду, жінка постукала одним надміру довгим чорним нігтем по символу, вигравіруваному на металі. Сказала щось тією лункою мовою.
Я позирнув на Генда.
— Обранці Оґона, — пояснив він без явної іронії. — Захищені залізом для повелителя заліза та війни. Воїни.
Він кивнув, і жінка поставила банку. Принесла миску духмяної води з одного боку верстату і сполоснула нею долоні та зап’ястки. Я зачудувався, дивлячись, як вона опускає щойно змочені пальці на кришку банки, заплющує очі й наспівує ще одну ритмічну фразу. Тоді вона розплющила очі й відкрутила кришку.