— Та ну тебе, Ковачу. Ти вже знаєш.
— Я, — спалах дотягнеться до гір. Вижене тіні з ярів, які вже не одну геологічну епоху не бачили такого різкого світла, — сподівався, що до цього не дійде.
Генд оглянув стільницю так, ніби її слід було почистити.
— Нам було потрібно, щоб півострів звільнився, — обережно заговорив він. — Це станеться до кінця тижня. Кемп відступає. Вважай це приємною несподіванкою.
Якось у розвідці на гірському пасмі на зігнутому хребті Данґреку я побачив, як удалині виблискував у надвечірньому сонці Заубервілль. Відстань була завелика, щоб розгледіти деталі: навіть коли нейрохімія працювала на повну силу, місто було подібне до срібного браслета, закинутого на край води. Віддалене й відірване від усього людського.
Я зазирнув у вічі Гендові на іншому боці стола.
— Отже, ми всі загинемо.
Він знизав плечима.
— Здається, це неминучо, хіба ні? Якщо йти так скоро після вибуху. Ну, новобранцям можна надати клонів з високою стійкістю, а ми будемо функціонувати стільки, скільки треба, завдяки антирадіаційним препаратам, але у віддаленій перспективі…
— Атож, у віддаленій перспективі я буду зношувати дизайнерський чохол у Латімер-Сіті.
— Саме так.
— Про які радіаційно-стійкі чохли ти думаєш?
Він знову знизав плечима.
— Точно не знаю, треба поговорити з відділом біозабезпечення. Мабуть, з маорійської лінії. А що, хочеш такий?
Я відчув, як у плоті моїх долонь засмикалися, наче розсердившись, біопластини «Хумало», і хитнув головою.
— Дякую, але я залишуся в тому, що маю.
— Не довіряєш мені?
— Якщо ти вже про це заговорив, то ні. Але річ не в цьому, — я тицьнув великим пальцем собі у груди. — Це індивідуальний чохол для Клину. «Хумало Байосістемз». Кращих бойових чохлів не роблять.
— А як же опір радіації?
— Він протримається досить довго для наших потреб. Генде, скажи мені от що: що ти пропонуєш новобранцям У віддаленій перспективі? Крім нового чохла, який може й не витримати радіації? Що вони отримають, коли ми впораємося?
Почувши це запитання, Генд насупився.
— Ну… Роботу.
— Вона в них була. І поглянь, куди це їх привело.
— Роботу в Лендфоллі, — чомусь здавалося, ніби насмішка в моєму голосі його зачіпає. А може, його зачіпало щось інше. — У службі безпеки «Мандрейк» на контрактній основі, гарантовану до завершення війни або протягом п’яти років, залежно від того, який термін буде довшим. Чи відповідає це твоїм моральним принципам як квелліста, боронителя пригноблених і анархіста?
Я звів брову.
— Ці філософії дуже слабко пов’язані між собою, Генде, та й я насправді не поділяю жодної з них. Але, якщо тебе цікавить, чи добра це альтернатива смерті, я сказав би, що так. У їхньому становищі я б, мабуть, спокусився такою ціною.
— Вотум довіри, — ядучим тоном промовив Генд. — Як це підбадьорює.
— Звісно, лише якби в мене не було друзів і родичів у Заубервіллі. Можливо, тобі варто пошукати це в архівних даних.
Він поглянув на мене.
— Ти намагаєшся посміятися?
— Не бачу нічого аж такого смішного у знищенні цілого міста, — я знизав плечима. — Принаймні саме зараз. Може, проблема в мені.
— А, то це підіймає свою огидну голову совість?
Я натягнуто всміхнувся.
— Не мели дурниць, Генде. Я — вояк.
— Так, це варто пам’ятати. І не зганяй надлишок почуттів на мені, Ковачу. Як я вже казав, я насправді не віддаю наказ про удар по Заубервіллю. Це просто щасливий збіг.
— А й справді, — я кинув папірець назад на стіл, намагаючись не шкодувати, що це не граната без запобіжника. — Тоді поїхали далі. Як надовго запускати цей секвенсер снів?
Психохірурги стверджують, що вві сні ми вірніші своєму істинному «я», ніж у будь-якій іншій ситуації, включно з оргазмом і моментом смерті. Можливо, саме тому в реальному світі ми часто поводимося так безглуздо.
Звісно, це уможливлює швидку психооцінку.
Секвенсер снів, поєднаний у серці ШІ «Мандрейк» з необхідними параметрами та перевіркою особистих даних, що стосуються Заубервілля, перевірив решту сім кілограмів функціональної людської психіки менш ніж за чотири години. Так у нас з’явилося триста вісімдесят сім можливих кандидатів, з яких двісті дванадцять були в ядрі найімовірніших кандидатур.
— Час їх розбудити, — промовив Генд, гортаючи профілі на екрані й позіхаючи. Я відчув, як за компанію знехотя потягнулися й мої щелепні м’язи.