Я відвів погляд: жар у Гендовому голосі якось дивно мене збентежив. Релігія — цікава субстанція, а її дія на тих, хто її вживає, непередбачувана. Я загасив цигарку й обережно дібрав слова.
— Ну, різниця в тому, що факти нашого існування не вимріяла купка жерців-невігласів за багато століть до того, як хтось покинув поверхню Землі чи створив щось схоже на машину. Я сказав би, що тому вони загалом краще пасують до тутешньої реальності, ніж твій духовний вимір.
Генд усміхнувся — його це, вочевидь, не образило. Він явно веселився.
— Це локальний погляд, Ковачу. Звісно, всі церкви, що існують дотепер, з’явилися в доіндустріальні часи, але віра — це метафора, і хто його знає, яким чином, звідки і як довго поширювалися дані, що ховаються за цими метафорами. Ми ходимо серед руїн цивілізації, що, вочевидь, мала божественні сили за тисячі років до того, як ми навчилися прямоходіння. Ковачу, твоя рідна планета оточена янголами з полум’яними мечами…
— Стоп-стоп, — я підняв руки, виставивши долоні вперед. — Прошу ненадовго пригасити ядро метафор. Світ Гарлана оточений системою орбітальних бойових платформ, які марсіяни, йдучи, забули вивести з експлуатації.
— Так, — Генд нетерпляче змахнув рукою. — Орбіталки з якоїсь речовини, що опирається всім спробам сканування; орбіталки, які можуть розтрощити місто чи гору, але не знищують нічого, крім тих суден, які намагаються здійнятись у небеса. Що це, як не янгол?
— Блін, Генде, це машина. З запрограмованими параметрами, що, можливо, були закладені під час якогось планетарного конфлікту…
— Ти можеш бути в цьому впевнений?
Він уже перехилився через стіл. Я зрозумів, що, напружившись, перейшов у таку саму позу.
— Генде, ти хоч раз бував на Світі Гарлана? Ні, думаю, що ні. Що ж, я там виріс і кажу тобі: в орбіталках не більше містики, ніж у будь-якому іншому марсіанському артефакті…
— Та невже, не більше містики, ніж у співошпилях? — він стишив голос до шипіння. — Кам’яних деревах, що співають світанковому та призахідному сонцю? Не більше містики, ніж у брамі, що виходить, наче двері спальні, на…
Він різко зупинився й роззирнувся довкола, зашарівшись через те, що мало не втратив обережність. Я відкинувся назад і всміхнувся йому на весь рот.
— Чудова пристрасть як на людину в такому дорогому костюмі. Отже, ти намагаєшся мене переконати, що марсіяни — це боги вуду. Так?
— Я ні в чому не намагаюся тебе переконати, — пробурчав він і випрямився. — І ні, марсіяни непогано вписуються в цей світ. Щоб пояснити їх, нам непотрібно думати, хто звідки походить. Я просто намагаюся показати тобі, як неприйняття дива обмежує твій світогляд.
Я кивнув.
— Ну й молодець, — я тицьнув у нього пальцем. — Просто зроби мені ласку, Генде. Коли ми дістанемося туди, куди їдемо, постарайся тримати цю хрінь при собі. В мене буде досить проблем, навіть якщо ти не паритимеш мені мізки.
— Я вірю лише в те, що бачив, — холодно сказав він. — Я бачив, як Ґеде та Карфур ходили серед нас у людській плоті, чув їхні голоси з вуст гуґана, викликав їх.
— Так, звісно.
Він пильно поглянув на мене; почуття образи його вірувань поволі оберталося на щось інше. Його голос пом’якшав і стишився до шепоту.
— Дивно, Ковачу. Твоя віра така сама глибока, як моя. Я не розумію лиш одного: нащо тобі так потрібно не вірити.
Ця фраза провисіла між нами майже хвилину, поки я на неї не зреагував. Шум з-за навколишніх столиків затих, і навіть північний вітер неначе затамував подих. Тоді я нахилився вперед і заговорив не так заради спілкування, як заради того, щоб розвіяти свій освітлений лазерами спогад.
— Ти помиляєшся, Генде, — тихо промовив я. — Я був би дуже радий мати доступ до всієї тієї фігні, в яку ти віриш. Я був би дуже радий, якби міг викликати того, хто винен у створенні цього хрінового світу. Бо тоді я зміг би вбити цю істоту. Повільно.
У машині віртуальне «я» Генда скоротило великий короткий список до одинадцяти осіб. На це пішло майже три місяці. На максимальній же швидкості ШІ — у триста п’ятдесят разів швидше за реальний час, — процес закінчився незадовго до півночі.
На той час напруження від розмови на даху ослабло, спершу перейшовши в обмін фантазіями на тему власного досвіду, своєрідне порпання в побаченому та зробленому нами, що здебільшого підтверджувало правильність наших світоглядів, а потім — у дедалі невиразніші спостереження про життя, що чергувалися з тривалим обопільним мовчанням, під час якого ми вдивлялися в пустельну ніч за бастіонами хмарочоса. У сонну атмосферу ввірвався сигнал з Гендової кишені, наче нота, що розбиває скло.