— Це, як я розумію, справа досить неприємна.
— Атож, — я бачив парочку цих наочних уроків на початку служби у Клині. Вони тривали довго.
— Я не маю бажання передавати вас Клину, — сказав Генд. — Але я не можу ризикувати, взявши в цю експедицію людину, яка доведе порушення субординації до таких крайнощів. Мені потрібно знати, що сталося.
Суджіяді дивився на моє обличчя. Я ледь помітно йому кивнув.
— Він наказав піддати моїх людей децимації, — напружено пояснив він.
Я знову кивнув, цього разу — собі. Децимація, судячи з усього, була однією з улюблених Войтінових форм зв’язку з місцевими військами.
— А чому?
— Ох, та що за хрінь, Генде? — я повернувся, не встаючи з крісла. — Хіба ви його не чули? Йому наказали піддати децимації власних бійців, а він цього не хотів. Мене таке порушення субординації влаштовує.
— Можуть бути чинники, які…
— Ми гайнуємо час, — різко сказав я й повернувся назад до Суджіяді. — Чи зробили б ви щось інакше, якби ця ситуація повторилася?
— Так, — він показав мені зуби. Я не впевнений, що назвав би це усмішкою. — Я перевів би «Сонцеструм» на широкий промінь. Так я зварив би весь його загін, і вони не змогли б мене заарештувати.
Я позирнув на Генда. Він хитав головою, приклавши руку до очей.
Сунь Ліпін:
Темні монгольські очі у складках епікантуса на високих широких вилицях. Кутики рота ледь помітно опущені — можливо, після усмішки. Тонкі зморшки на засмаглій шкірі та потужний водоспад чорного волосся, закинутого на одне плече й міцно стримуваного великим срібним генератором статичного поля. Така ж непорушна аура спокою.
— Ви вкоротили собі віку? — з сумнівом запитав я.
— Ну, мені так кажуть, — опущені кутики рота піднялись, утворивши криву гримасу. — Я пам’ятаю, як натиснула на спусковий гачок. Утішно знати, що під тиском я не цілюся гірше.
Куля з її пістолета ввійшла у праву щелепу, пройшла крізь самісінький центр мозку, а перед виходом залишила приголомшливо симетричну дірку в її маківці.
— На такій відстані важко промазати, — зауважив я, спробувавши продемонструвати жорстокість.
Спокійні очі навіть не смикнулися.
— Як я розумію, таке можливо, — серйозно сказала вона.
Генд прокашлявся.
— Ви б не хотіли розповісти нам, чому це зробили?
Вона насупилася.
— Знову?
— То, — промовив Генд крізь злегка стиснені зуби, — був конструкт для опитувань, а не я.
— Ой.
Вона скосила очі вбік і вгору, як я здогадувався, шукаючи периферійну прокрутку даних у сітківці. Ця віртуальність була написана без можливості відтворення внутрішнього апаратного забезпечення не у працівників «Мандрейк», але вона не виказала здивування через відсутність реакції, а значить, можливо, просто згадувала про неї за давньою звичкою.
— Це був ескадрон автоматизованих бронемашин. Танки-павуки. Я намагалася зіпсувати їхні параметри реагування, та в систему керування була вмонтована вірусна міна-пастка. Здається, з варіантом Ролінґа, — вона знову трохи скривилася. — Часу на аналіз ситуації, як ви, певно, здогадуєтеся, було дуже мало, тож я не можу бути впевнена. Та й часу на відключення все одно не було: мене вже приварило первинними завадами вірусу. До його повноцінного завантаження я змогла вигадати лише один, єдино можливий план дій.
— Дуже вражає, — сказав Генд.
Коли все скінчилося, ми повернулися на дах, аби прочистити голови. Я сперся на парапет і визирнув на тихий Лендфолл, де вже настала комендантська година, тим часом як Генд пішов по каву. Тераси за мною знелюдніли, а розкидані по них стільці та столи нагадували ієрогліфічне послання, адресоване комусь на орбіті. Поки ми перебували внизу, ніч охолола, і я затремтів від вітру. Мені згадалися слова Сунь Ліпін.
«Варіант Ролінґа.»
Саме вірус Ролінґа убив інненінський десант. Це через нього Джиммі де Сото, перш ніж померти, видер сам собі око. Тоді він був передовою технологією, а тепер — дешевим списаним військовим майном масового виробництва. Єдиною вірусною програмою, яку могли собі дозволити у своїй скруті Кемпові сили.
Часи змінюються, ринкові сили залишаються. Історія розгортається, а мертві по-справжньому лишаються мертвими.
Всім іншим доводиться йти далі.
Генд повернувся зніченим, принісши фляги з машинною кавою. Передав мені мою і сперся на парапет біля мене.
— То що думаєш? — запитав він за якийсь час.
— Думаю, що смак — лайно.
Він гигикнув.
— Що ти думаєш про нашу команду?