— Вибач, я тебе налякала?
— Ні, — знову потягнувся до чаші для сітківки, яка сховалась у дверях, коли я сягнув по «Калашникова».
— Не спав усю ніч?
— Так, — я приклав чашу до ока, і двері склалися.
— А ти?
— Плюс-мінус. Пару годин тому спробувала трохи поспати, але… — вона знизала плечима. — Надто сильно завелася. Ти вже впорався?
— З наймом?
— Так.
— Так.
— Які вони?
— Непогані.
Двері соромливо задзеленчали, нагадуючи, що вхід досі не виконано.
— А ти…
— Ти… — я змахнув рукою.
— Дякую.
Вона незграбно ворухнулася й увійшла поперед мене.
У залі номера були скляні стіни. Коли я виходив, лишив їх напівпрозорими. Димчаста поверхня була всіяна плямами міських вогнів, подібних на дрібну рибку, яка виблискує, попавшись у сіті міллспортського траулера. Вардані зупинилася посеред вишукано урядженого житлового приміщення й розвернулася.
— Я…
— Сідай. Всі штуки мальвового кольору — це крісла.
— Дякую, я просто ніяк не можу звикнути до…
— Останнє слово техніки, — я подивився, як вона вмощується на краю одного з модулів, а той марно спробував піднятись і огорнути її тіло. — Хочеш випити?
— Ні. Дякую.
— Покурити?
— Господи, ні.
— То як там апаратне забезпечення?
— Добре, — вона кивнула, передусім самій собі. — Так. Непогане.
— Добре.
— Думаєш, ми майже готові?
— Я… — я відмахнувся від різкого спалаху в очах і підійшов до одного з вільних крісел, а тоді демонстративно в ньому вмостився. — Ми чекаємо на подальші події там. Ти в курсі.
— Так.
Запала тиша.
— Як гадаєш, вони це зроблять?
— Хто? Картель? — я хитнув головою. — Якщо цього можна уникнути, то ні. А от Кемп може. Послухай, Таню. Можливо, цього взагалі не станеться. Але ніхто з нас нічого не може з цим удіяти, станеться це чи ні. Тепер уже запізно для такого втручання. Така сутність війни — знищення особистості.
— Що це? Якась квеллістська епіграма?
Я всміхнувся.
— Так, вільно перефразована. Хочеш знати, що Квелла казала про війну? Про всі жорстокі конфлікти?
Вона нервово ворухнулася.
— Та ні. Ну, гаразд, звісно. Розкажи мені. Чому б ні? Розкажи мені те, чого я ще не чула.
— Вона казала, що війни ведуть через гормони. Здебільшого чоловічі гормони. Річ зовсім не в перемозі чи поразці, а в викиді гормонів. Вона написала про це вірш, ще до того, як пішла в підпілля. Як там…
Я заплющив очі й повернуся думками у Світ Гарлана.
У безпечний будинок серед пагорбів над Міллспортом.
У кутку складено крадене біозабезпечення, повітря наповнене димом від косяків і післяопераційними радощами. Пусті суперечки про політику з Вірджинією Відаурою та її командою, сумнозвісними Маленькими Синіми Жучками. Учасники бесіди обмінюються квеллістськими цитатами й поезією.
— Тобі боляче?
Я розплющив очі й докірливо позирнув на неї.
— Таню, ці речі здебільшого писалися стрип-япською. Це торгівельна мова Світу Гарлана, якої ти не зрозумієш. Я намагаюся пригадати аманглійську версію.
— Що ж, це схоже на біль. Не замучся через мене.
Я підняв руку.
— Ось воно:
Я відкинувся назад. Вона шморгнула носом.
— Трохи дивна позиція для революціонера. Хіба вона не очолила якесь криваве повстання? Боротьбу не на життя, а на смерть із тиранією Протекторату чи щось таке?
— Так. Навіть кілька різних кривавих повстань. Але доказів того, що вона справді загинула, немає. Вона зникла під час останнього бою за Міллспорт. Пам’яті так і не знайшли.
— Я не розумію, як штурм брами Міллспорта поєднується з цим віршем.
Я знизав плечима.
— Ну, вона, в принципі, так і не змінила своїх поглядів на першопричини насильства, навіть серед нього. Мабуть, просто усвідомила, що його неможливо уникнути. Натомість вона змінила свої дії відповідно до ландшафту.
— Не бозна-яка філософія.
— Так, справді. Але догм у квеллізмі ніколи не полюбляли. Чи не єдине кредо, яке коли-небудь підтримувала Квелла, було: «Подивіться на факти». Вона хотіла, щоб це було написано на її могилі. «Подивіться на факти». Це означало, що з ними треба поводитися творчо, не ігнорувати їх і не намагатися вдавати, ніби вони — просто якась історична незручність. Вона завжди казала, що контролювати війну неможливо. Навіть коли починала війну.