— Як на мене, звучить дещо по-поразницьки.
— Аж ніяк. Це просто визнання небезпеки. Подивіться на факти. Не починайте війн, якщо можете їх уникнути. Бо почавшись, війна стане непідвладною адекватному контролю. Тоді всі можуть хіба що спробувати вижити, поки вона йде своїм гормональним звичаєм. Триматися за хворостину й викручуватися. Лишатися живими й чекати на завершення.
— Ну й нехай, — вона позіхнула й визирнула з вікна. — Ковачу, я не дуже люблю чекати. Здавалося б, робота археологіста мала б вилікувати мене від цього, чи не так?
Тремтливий негучний смішок.
— Це та ще… Табір…
Я рвучко встав.
— Давай принесу тобі косяк.
— Ні, — вона не ворухнулась, але її голос прозвучав жорстко. — Мені не треба нічого забувати, Ковачу. Мені треба…
Вона прокашлялася.
— Мені треба, щоб ти дещо зробив для мене. Зі мною. Те, що ти зі мною зробив. Ну, тобто раніше. Те, що ти зробив… — вона опустила погляд на свої руки. — Вплинуло на мене так, як я не… Не очікувала.
— А, — я знову сів. — Оте.
— Так, оте, — в її голосі тепер з’явилася гнівна нотка. — Гадаю, тут усе логічно. Це процес регулювання емоцій.
— Так.
— Так. Ну, тепер мені треба відрегулювати назад одну конкретну емоцію, і я уявляю собі лише один спосіб це зробити: тряхнутися з тобою.
— Я не впевнений, що…
— Мені байдуже, — енергійно заявила вона. — Ти мене змінив. Ти мене полагодив, — її голос стишився. — Мабуть, я маю бути вдячна, але в мене інші почуття. Я почуваюся не вдячною, а полагодженою. Ти створив цю… Нерівновагу в мені, і я хочу повернути цю частину себе.
— Послухай, Таню, ти геть нездатна…
— А, це, — вона натягнуто всміхнулася. — Я розумію, що зараз не зовсім сексуально приваблива для когось, окрім…
— Я не це мав на увазі…
— Кількох фриків, які полюбляють трахати замучених голодом підлітків. Ні, нам треба це виправити. Для цього ми маємо піти у віртуал.
Я спробував позбутися приголомшливого відчуття нереальності.
— Ти хочеш зробити це зараз?
— Так, — ще одна половинчаста усмішка. — Це шкодить моєму сну, Ковачу. А сон мені зараз потрібен.
— Ти здогадуєшся, куди йти?
— Так.
Це було схоже на дитячу гру у виклики.
— То куди саме?
— Донизу, — вона підвелася й подивилася на мене. — Знаєш, а ти ставиш дуже багато запитань як на чоловіка, якому от-от перепаде секс.
Це «внизу» було на поверсі приблизно посередині вежі — як оголосив ліфт, на рекреаційному рівні. За дверима відкривався не розділений перегородками простір фітнес-центру, де в неосвітленому мороці загрозливо височіли схожі на комах тренажери. У віддаленому кінці приміщення я помітив похилі сіті десь із десятка віртуалінкових стійок.
— Ми займемося цим тут? — ніяково спитав я.
— Ні. У закритих кімнатах позаду. Ну ж бо.
Ми пройшли лісом зупинених тренажерів; над ними й серед них спалахували мерехтливі вогні, які знову згасали, коли ми йшли далі. Я стежив за цим процесом з неврастенічного гроту, який зростав довкола мене, як корал, відколи я спустився з даху. Таке часом буває від зловживання віртуальністю. В голові з відключенням щось починає незрозуміло муляти, з’являється таке бентежне відчуття, ніби реальності вже не вистачає гостроти, розпливчастість, що накриває хвилями і, можливо, схожа на межу божевілля.
Більше часу в віртуальності від цього точно не лікує.
Там було дев’ять закритих камер, модульних пухирців, які випирали з торцевої стіни під відповідними номерами. Сьома й восьма були прочинені, і з них довкола люків виливалося приглушене жовтогаряче світло. Вардані зупинилася перед сьомою, і двері розчахнулися назовні. У проміжку приємно розрослося жовтогаряче світло, налаштоване на м’який гіпнорежим. Ніякого засліплення. Вона озирнулася на мене.
— Вперед, — сказала вона. — Восьма підпорядковується цій. Просто натисни «за згодою» на панелі меню.
І вона зникла в теплому жовтогарячому світлі.
Всередині восьмого модуля хтось додумався обвішати стіни й дах емпатистськими психограмами; в освітленні гіпнорежиму здавалося, ніби це просто навмання намалювали якісь закарлючки у формі риб’ячих хвостів і плями. Втім, такою мені видається в будь-якому освітленні більшість емпатистського мистецтва. Повітря було саме такої температури, як треба, а біля автоформового дивана стояла складна металева спіраль для вішання одягу.