Орієнтування по пам’яті…
— Добре, тоді давай руки, — він опустив ліву руку до свого паска й витягнув контактний станер. Приціл «Сонцеструма», що його він тримав правою рукою, при цьому не зсунувся. Маска розтягнулася в якійсь подобі усмішки. — Звісно, по черзі.
Я підняв ліву руку і простягнув йому. Праву напружив за спиною, переборовши почуття безсилого гніву, так, що її долоня аж зарябіла.
На мій зап’ясток опустився маленький сірий прилад, на якому блимав вогник зарядки. Моєму полонителю, звісно, довелося відвести «Сонцеструм», бо інакше моя рука впала б на нього мертвою вагою, наче кийок, з пострілом станера…
Зараз. Так непомітно, що навіть нейрохімія майже цього не вловила. Тоненьке вищання в кондиційованому повітрі.
Станер вистрілив.
Безболісно. Холодно. Такі самі відчуття, як від пострілу з променевого станера, тільки локалізовані. Рука впала мертвою рибою, трохи не діставши до «Сонцеструма» попри його нове положення. Чолов’яга, який мене тримав, злегка відхилився вбік, але без напруження. Маска широко всміхнулася.
— Добре. Тепер другу.
Я всміхнувся й вистрілив у нього…
Гравітаційна мікротехніка — прорив у конструюванні зброї від дому «Калашников».
…від стегна. Тричі у груди, в надії прорвати броню на ньому та прострелити наплічник. Кров…
На коротких відстанях інтерфейсний пістолет «Калашников AKS91» підіймається та підлітає безпосередньо до вбудованої підставки з біосплаву.
…залила маскувальний костюм і полоскотала мені обличчя бризками. Мій противник заточився і змахнув «Сонцеструмом», ніби сварячись пальцем. До його колег…
Генератор практично безшумно випускає повний заряд за десять секунд.
…ще не дійшло. Я вистрілив у двох, що стояли за ним, цілячись угору, і, певно, влучив кудись одному з них. Вони відкотилися геть і сховалися. Довкола мене затріщали постріли у відповідь, але всі вони промазали.
Я розвернувся, тягнучи занімілу руку, як заплічну сумку, в пошуках Вардані та її полонителя.
— Не смій, падлюко, я…
І прострілив скорчений пластик маски.
Куля відкинула його назад щонайменше на три метри, в кощаві руки альпіністського тренажера, де він і повиснув, зігнутий і ні на що вже не здатний.
Вардані безвільно впала на підлогу. Я кинувся долу, а за мною посипалися нові постріли «Сонцеструмів». Ми приземлилися ніс до носа.
— В тебе все гаразд? — просичав я.
Вона кивнула, щільно притиснувши щоку до підлоги; від намагань поворушити паралізованими руками в неї сіпалися плечі.
— Добре. Лишайся там.
Я змахнув занімілою кінцівкою й пошукав у тренажерних джунглях двох останніх кемпістів.
Ними й не пахло. Ці падлюки могли ховатися де завгодно, чекаючи на зручний момент для пострілу.
Та ну нахрін.
Я націлився на тіло командира загону, що незграбно лежало на підлозі, на його наплічник. За два постріли він розлетівся; з вихідних отворів у тканині повискакували уламки обладнання.
Прокинулась охорона «Мандрейк».
Спалахнуло сліпуче світло. На даху завищали сирени, а з вентиляційних отворів на стінах вирвався рій комахоподібних нанокоптерів. Вони налетіли на нас, покліпали скляними намистинками очей і облишили нас. За кілька метрів купка нанокоптерів облила тренажери лазерним вогнем.
Крики.
Повітря розітнув невдалий постріл із «Сонцеструма». Нанокоптери, які він зачепив, спалахнули й закрутилися, як обпечена міль. Інші лише запищали й посилили лазерний вогонь.
Крики стихли до схлипів. Хворобливий сморід обпаленої плоті дотягнувся до того місця, де лежав я. Я ніби повернувся додому.
Рій нанокоптерів розпався, збайдужіло полетівши геть. Парочка апаратів, перш ніж зникнути, випустила кілька променів на прощання. Схлипи припинилися.
Тиша.
Вардані біля мене підсунула коліна під тулуб, але підвестися не зуміла. Її тіло ще відновлювалось, і у верхній частині її тулуба сили не було. Вардані кинула дикий погляд на мене. Я сперся на здорову руку, а тоді зіп’явся на ноги.
— Залишайся тут. Я повернуся.
Я машинально пішов поглянути на трупи, ухиляючись від заблукалих нанокоптерів.
Маски застигли в неприродних усмішках, та по їхньому пластику і досі вряди-годи перекочувалися ледь помітні хвильки. Коли я подивився на двох, убитих коптерами, під головою в кожного щось зашипіло, і вгору потягнувся дим.
— Ой, блін.
Я кинувся назад, до того, якому вистрілив у лице, того, хто залишився стояти у тренажері, але там була та сама історія. Основа черепа вже почорніла й зотліла, а голова злегка похилилася на одну з опор альпіністського тренажера. Влаштована нанокоптерами стрілянина його не зачепила. Під охайним отвором, який я прострілив у центрі маски, мені всміхалися з пластиковою нещирістю його вуста.