— Ковачу, біс тебе забирай, я Дена не призначав, — він з останніх сил зберігав спокій, чіплявся за нього кігтями й зубами. Стиснув телефон так, що аж кісточки пальців побіліли. — І ти не мав права щось йому казати. А тепер заткнися нахрін. Так, так, це Генд.
Він послухав. Відповів стриманими односкладовими словами з домішкою в’їдливого роздратування. Грубо вимкнув телефон.
— Ден поїхав із хмарочоса власним транспортом учора по обіді. Майже опівночі зник у пасажі Старої розрахункової палати.
— Що, кадрів у наш час ніяк не знайти?
— Ковачу, — менеджер викинув уперед руку, наче буквально утримуючи мене на відстані витягнутої руки. Його очі стали суворими від контрольованого гніву. — Я про це й чути не хочу. Ясно? Не хочу. Про це чути.
Я знизав плечима.
— Ніхто не хоче. Саме тому таке й відбувається знов і знов.
Генд здавлено видихнув.
— Ковачу, я не збираюся дискутувати з тобою про трудове законодавство о п’ятій, бляха, ранку, — він розвернувся. — А вам варто опанувати себе. Ми завантажуємося в конструкт Данґреку о дев’ятій.
Я скоса поглянув на Вардані й помітив веселу усмішку. Усмішка була по-дитячому заразлива — ми неначе взялися за руки за спиною в менеджера «Мандрейк».
За десять кроків Генд зупинився. Наче відчув.
— А, — він повернувся до нас. — До речі. Кемпісти годину тому підірвали в повітрі над Заубервіллем бомбу-мародера. Вибух потужний, загиблих сто відсотків.
Я помітив, як зблиснули очі Вардані, коли вона швидко відвела погляд від моїх очей. Вона подивилася кудись униз не надто далеко. І стиснула вуста.
Це все бачив Генд, який нікуди не подівся.
— Я подумав, ви обоє хотіли би про це знати, — сказав він.
Розділ сімнадцятий
Данґрек.
Тамтешнє небо скидалося на старий денім; його зблякле блакитне склепіння далеко вгорі було помережане прожилками білих хмар. Униз проникало сонячне світло, досить яскраве, щоб я примружився. Воно злегка погладжувало теплими пальцями оголені ділянки моєї шкіри. Вітер, який завзято віяв із заходу, дещо посилився з часу наших останніх відвідин. Із рослинності довкола нас злітали маленькі чорні купки радіоактивного випаду.
На мисі ще палав Заубервілль. Дим поволі здіймався у небо зі старого деніму слідами щедро намащених пальців.
— Пишаєшся собою, Ковачу? — буркнула Таня Вардані мені на вухо, йдучи повз мене вгору схилом, щоб краще все роздивитися. Це вона вперше звернулася до мене, відколи Генд поділився сумною новиною.
Я пішов за нею.
— Якщо хочеш на це поскаржитися, піди подай скаргу Джошуа Кемпові, — сказав я, наздогнавши її. — Та й узагалі не поводься так, ніби це несподіванка. Ти, як і всі інші, знала, що це станеться.
— Так, я просто поки що трохи цього об’їлася.
Від цього було неможливо втекти. Це без упину показували на екранах по всій «Мандрейк-Тавер». Яскравий спалах, спершу завбільшки з голівку шпильки, тихо виростав до розмірів міхура в об’єктивах камер якоїсь знімальної групи військової хроніки, а тоді — звук. Нерозбірливі коментарі на тлі гуркоту грому та дедалі більшого ядерного гриба. А далі — повтори у дбайливо виконаних стоп-кадрах.
ВШІ проковтнув це і додав це для нас. Стер з лиця конструкту оту неприємну димчасто-сіру невизначеність.
— Суджіяді, розгортай свою команду.
Це загримів з динаміка індукційної гарнітури Гендів голос. Далі вони невимушено обмінялися військовим сленгом, і я, роздратувавшись, висмикнув динамік з-за вуха. Я не став зважати на чиїсь кроки, що тупотіли схилом за нашими спинами, й зосередився на застиглій голові та шиї Тані Вардані.
— Гадаю, вони загинули швидко, — промовила вона, не зводячи погляду з мису.
— Яку пісні. Нема нічого швидшого.
— Пані Вардані, — це подав голос Оле Гансен; як не дивно, широко розставлені темні очі його нового чохла ще світились електричною внутрішньою силою колишніх блакитних очей. — Нам доведеться поглянути на місце підривних робіт.
Вона придушила щось — можливо, смішок, — і утрималася від очевидної відповіді.
— Звісно, — сказала вона натомість. — Ідіть за мною.
Я подивився, як вони обережно сходять із протилежного боку схилу, прямуючи до берега.
— Агов! Посланцю!
Я знехотя повернувся й побачив, як невпевнено видирається до мене схилом Іветт Крукшенк у своєму новому маорійському чохлі; на грудях у неї висів упоперек «Сонцеструм», а на потилицю були насунуті віддалемірні лінзи. Я зачекав, поки вона дійде до мене, і вона таки це зробила, кілька разів заточившись у високій траві.