— Як тобі новий чохол? — гукнув я, коли вона знову заточилася.
— Він… — вона хитнула головою, підійшла до мене й почала знову, стишивши голос до звичної гучності. —.. трохи дивний. Розумієш, про що я?
Я кивнув. Від першого перечохлення в моєму житті минуло вже тридцять з гаком суб’єктивних років, а об’єктивно воно сталося майже два століття тому, але таке не забувається. Шок, який настає одразу після повторного входу, так і не зникає остаточно.
— А ще він, курва, трохи блідуватий, — вона вщипнула себе за тильний бік долоні й понюхала шкіру. — Чому мені не можна було дати таку гарну чорну оболонку, як у тебе?
— Я не вбився, — нагадав їй я. — А ще ти зрадієш, коли радіація почне кусатися. Те, в чому ти зараз ходиш, потребує вдвічі менше ліків, ніж приймаю я, щоб залишатися працездатним.
Вона насупилася.
— Все одно вона рано чи пізно нас доконає, хіба ні?
— Крукшенк, це лише чохол.
— Правильно, просто покажи мені свою крутизну посланця, — вона різко розсміялась і перевернула свій «Сонцеструм», спантеличено взявшись однією витонченою рукою за короткий товстий ствол. Примружено подивившись крізь вихідний канал просто на мене, вона спитала: — Думаєш, тоді я могла б задовольнитись отаким чохлом — під білу дівку?
Я замислився. Маорійські бойові чохли мали довгі кінцівки, а також широкі груди та плечі. Дуже часто вони, як і цей, були блідошкірі, а відразу після виходу з клонувального резервуара цей ефект виражався ще яскравіше, зате їхні обличчя мали високі вилиці, широко розставлені очі, повні губи й широкі носи. «Чохол під білу дівку» звучало трохи грубувато. І навіть у безформному бойовому хамелеохромовому комбінезоні…
— Ти так дивишся, — зауважила Крукшенк, — що краще вже щось купи.
— Вибач. Просто всерйоз замислився над цим запитанням.
— Еге ж. Забий. Я не так уже й непокоїлася. Ти ж працював десь тут, так?
— Місяці зо два тому.
— То як воно було?
Я знизав плечима.
— Стріляли. Повітря кишіло шматками стрімкого металу, що шукали собі домівку. В принципі, все як завжди. А що?
— Я чула, Клинові нам’яли вуха. Це правда?
— З мого ракурсу все, безперечно, скидалося саме на те.
— То як так вийшло, що Кемп, перебуваючи в сильній позиції, раптом вирішив звалити й підірвати ядерну бомбу?
— Крукшенк.
Я заговорив, а тоді зупинився, бо не уявляв собі, як пробити броню юності, що її захищала. Їй було двадцять два, і вона, як усі двадцятидворічні, вважала себе безсмертною фокусною точкою цього всесвіту. Звісно, її було вбито, але наразі це лише доводило її безсмертя. Їй і на думку не спадало, що може існувати світогляд, в якому те, що вона бачила, не просто є другорядним, а практично нічого не означає.
Вона чекала на відповідь.
— Послухай, — нарешті сказав я. — Мені ніхто не казав, за що ми тут билися, а спираючись на те, що ми витягнули з полонених, яких допитували, я сказав би, що вони теж цього не знали. Я вже давно перестав очікувати від цієї війни якоїсь логіки і тобі раджу так зробити, якщо ти плануєш ще довго на ній протриматися.
Вона здивовано звела брову. В новому чохлі цей рух ще давався їй не надто добре.
— Отже, ти не знаєш.
— Ні.
— Крукшенк! — я почув металічний брязкіт голосу Маркуса Суджіяді з прийомопередавача навіть попри те, що вже зняв індукційну гарнітуру. — Хочеш спуститися й заробити собі на прожиття, як усі ми?
— Та йду, шефе, — вона скорчила мені засмучену гримасу й пішла. Ступивши кілька кроків, вона зупинилася і обернулась.
— Агов, посланцю.
— Що?
— Пам’ятаєш, що я казала про нам’яті вуха Клину? Це була не критика, ясно? Я просто таке чула.
Цей обережний прояв чутливості викликав у мене мимовільну усмішку.
— Забудь, Крукшенк. Мені на це начхати. Мене більше засмучує, що тобі не сподобалося, як я на тебе облизуюся.
— А, — вона теж усміхнулася. — Ну, я, гадаю, таки напросилася.
Вона опустила погляд на мій пах і демонстративно скосила очі.
— Може, обговорити це з тобою іншим разом?
— А давай.
Я відчув на шиї вібрацію індукційної гарнітури. Повернув її на місце й підключив мікрофон.
— Що таке, Суджіяді?
— Якщо це вас не надто обтяжить, шановний, — останнє слово було сказане з очевидною іронією, — чи не перестали б ви займати моїх бійців до кінця розгортання?