— Так, вибач. Більше цього не повториться.
— Добре.
Я вже зібрався відключитися, аж тут у мережі стало чути, як тихо лається Таня Вардані.
— Хто там? — гарикнув Суджіяді. — Сунь?
— Блін, аж не віриться.
— Це пані Вардані, сер, — лаконічно та спокійно озвався Оле Гансен під нецензурне буркотіння археологістки. — Гадаю, вам усім варто спуститися і поглянути на це.
Я побіг на берег наввипередки з Гендом і програв йому, відставши на пару метрів. У віртуальності цигарки та пошкоджені легені ні на що не впливають, тож його, вочевидь, гнав уперед страх за інвестиції «Мандрейк». Дуже похвально. Решта учасників експедиції відстала від нас, бо ще не призвичаїлася до нових чохлів. Ми прибігли до Вардані вдвох.
Ми знайшли її практично на тому самому місці, на якому вона стала обличчям до поваленої скелі, коли ми побували в конструкті минулого разу. Я не одразу зрозумів, на що вона дивиться.
— Де Гансен? — здуру спитав я.
— Зайшов, — сказала вона, змахнувши рукою вперед. — Сприймай це як хочеш.
А тоді я побачив. Бліді сліди від укусу недавніх вибухів довкола двометрової розколини, що відкрилась у скелі, а далі — звивиста стежина, що губиться вдалині.
— Ковачу.
В Гендовому голосі відчувалася холодна легкість.
— Бачу. Коли ви оновили конструкт?
Генд наблизився, щоб оглянути сліди від вибухів.
— Сьогодні.
Таня Вардані кивнула.
— Високоорбітальне супутникове геосканування, так?
— Правильно.
— Що ж… — археологістка відвернулася й сягнула в кишеню по цигарки. — Тоді ми нічого тут не знайдемо.
— Гансене! — закричав Генд у розколину, склавши руки ківшиком; про свою індукційну гарнітуру він, вочевидь, забув.
— Чую, — загудів з гарнітури відсторонений голос підривника. У ньому відчувалась усмішка. — Тут нічого немає.
— Звичайно, немає, — зауважила Вардані, ні до кого конкретно не звертаючись.
— …якась кругла галявина, метрів із двадцять у діаметрі, але каміння має дивний вигляд. Наче зрослося.
— Це імпровізація, — нетерпляче промовив Генд у мікрофон гарнітури. — ВШІ припускає, що там є.
— Спитайте його, чи є щось посередині, — сказала Вардані й підкурила цигарку проти морського вітерцю.
Генд передав запитання. З гарнітури з тріском пролунала відповідь.
— Так, посередині є якась брила, можливо, сталагміт.
Вардані кивнула.
— Це ваша брама, — сказала вона. — Можливо, старі дані ехолокації, які ВШІ колись давно отримав з якоїсь зони польоту. Він намагається зіставити дані з побаченим з орбіти, а позаяк причин вірити, що там є щось, окрім каміння, в нього немає…
— Там хтось побував, — процідив Генд крізь зуби.
— Ну, так, — Вардані випустила дим і показала. — А, ще є оце.
На мілині за кількасот метрів уздовж берега, стоячи на якорі, хитався туди-сюди на береговій течії маленький, явно побитий траулер. З його борту звисали сіті, ніби пориваючись утекти.
Небо поблякло і зникло.
Цей перехід і близько не був такий жорсткий, як в установці для ІтаО, та раптове повернення до реальності все одно подіяло на мій організм, як льодова ванна: кінцівки замерзли, а глибоко всередині мене охопив дрож. Різко розплющивши очі, я одразу побачив дорогі емпатистські психограми.
— Ой, як мило, — пробурчав я, сів у м’якому освітленні й намацав електроди.
З приглушеним гудінням назовні відчинилися двері камери. На порозі стояв Генд у ще не застебнутому до кінця одязі; ззаду його оточував яскравий ореол нормального освітлення. Я примружився.
— Це справді було необхідно?
— Надягни сорочку, Ковачу, — говорячи це, він застібав шийні ґудзики власної сорочки. — В нас є справи. Я хочу опинитися на півострові до вечора.
— А ти не занадто бурхливо ре…
Він уже майже відвернувся.
— Генде, новобранці ще не звикли до цих чохлів. Далеко не звикли.
— Я залишив їх там, — кинув він через плече. — Вони можуть полежати ще десять хвилин — це два дні віртуального часу. Тоді ми завантажимо їх по-справжньому й поїдемо. Якщо хтось дістанеться Данґрека швидше за нас, то дуже про це пошкодує.
— Якщо цей хтось був там, коли загинув Заубервілль, — крикнув я йому вслід, несподівано розлютившись, — то він, імовірно, вже дуже про це шкодує. Та й усі інші теж.
Я почув, як віддаляються в коридорі його кроки. Мандрейківець прямував уперед; сорочка на ньому була повністю застебнута, а костюм лягав на розправлені плечі. Він увімкнувся. Зайнявся нелегкими справами «Мандрейк», поки я сидів голий до пояса в калюжі власного безцільного гніву.