Я знизав плечима.
— Так їх не видно. Нічого такого, що може привабити повітряне стеження. Можливо, в той час тіла стали би приводом для локального розслідування. До початку справжнього безладу в Кемпополісі.
— Індиго-Сіті, — з притиском вимовив Суджіяді.
— Еге ж, не називай це місто так при Цзяні, — Крукшенк усміхнулася на весь рот. — Він уже мало мене не придушив, бо я назвала події в Данані терористичним ударом. А це ж був, бляха-муха, комплімент!
— Байдуже, — я закотив очі. — Суть ось у чому: без тіл це — всього-на-всього рибальське судно, яке хтось не забрав. Напередодні світової революції це не привертає багато уваги.
— Привертає, якщо судно було орендовано в Заубервіллі, — хитнув головою Суджіяді. — А якщо й куплено, то це все одно подія місцевого масштабу. Ким були ці хлопці? Хіба там не траулер старого Чана? Та ну тебе, Ковачу, тут же всього кілометрів із двадцять п’ять.
— Немає причин вважати, що це судно місцеве, — я показав рукою на спокійний океан. — На цій планеті на такому човнику можна допливти аж до Буткінарі, жодного разу не проливши кави.
— Так, але тіла можна сховати від повітряного стеження, закинувши їх на камбуз разом із рештою мотлоху, — заперечила Крукшенк. — Нічого не сходиться.
Люк Депре потягнувся вгору і трохи ворухнув сіть. Черепи загойдались і нахилилися.
— Пам’ятей немає, — зауважив він. — Їх опустили в воду, щоб позбутися всіх інших ідентифікаторів. Гадаю, це швидше, ніж залишити їх пацюкам.
— Залежить від пацюків.
— А ви що, експерт?
— Можливо, це було поховання, — припустила Амелі Вонґсават.
— У сіті?
— Ми гайнуємо час, — голосно промовив Суджіяді. — Депре, зніми їх, загорни й поклади туди, де їх не погризуть пацюки. Згодом ми проведемо на «Наґіні» аутопсію за допомогою автохірурга. Вонґсават і Крукшенк, пройдіть цим судном від дзьоба до задньої частини. Пошукайте те, що може підказати нам, що тут сталося.
— Правильно казати «від носа до корми», сер, — ґречно зауважила Вонґсават.
— Дрібниці. Що завгодно, що може щось нам розповісти. Можливо, одяг із цих двох або… — він хитнув головою: недоречні нові деталі його дратували. — Що завгодно. Абсолютно що завгодно. Вперед. Лейтенанте Ковач, ходіть зі мною. Я хочу перевірити нашу периметрову систему оборони.
— Звісно, — я проковтнув цю брехню з легкою усмішкою.
Суджіяді не хотів перевіряти периметр. Він, як і я, бачив резюме Сунь і Гансена. Їхня робота не потребувала перевірки.
Він не хотів оглядати периметр.
Він хотів побачити браму.
Розділ двадцятий
Шнайдер уже кілька разів описав її. Вардані намалювала мені її ескіз у мить затишшя в Роспіноеджі. Візуалізаційна майстерня на Анґкор-роуд створила з додатку Вардані до пропозиції «Мандрейк» тривимірне графічне зображення. Згодом Генд пропустив зображення через апаратуру «Мандрейк», і та виростила з нього повноцінний конструкт, яким ми могли ходити у віртуалі.
Він і близько не відображав дійсності.
Вона стояла в рукотворній печері, наче якесь вертикально розтягнуте видіння дименсіоналістської школи, якийсь елемент кошмарного техномілітарного пейзажу Млонґо чи Осупіле. Споруда відзначалася кощавим каркасом — наче зібрали спиною до спини у фалангу для оборони шість-сім десятиметрових кажанів-вампірів. Пасивною відкритістю, з якою асоціюється слово «брама», навіть не пахло. Загалом у м’якому світлі, що проникало крізь тріщини у камінні вгорі, здавалося, ніби споруда пригнулася в очікуванні.
Її основа була трикутна, кожна її сторона була завдовжки метрів із п’ять, хоча нижні її краї скидалися не стільки на геометричну фігуру, скільки на щось вросле в землю, наче коріння дерева. Вона складалася зі сплаву, який я вже бачив у марсіянській архітектурі, зі щільною каламутно-чорною поверхнею, на дотик схожою на мармур чи онікс, але завжди з невеликим статичним зарядом. Тьмяно-зелені та рубінові панелі з техногліфами були оточували нижню частину споруди вигадливими неправильними хвилями, але здіймалися над землею щонайбільше на півтора метра. Ближче до цієї межі символи неначе втрачали зв’язність і силу — тоншали, ставали не такими чіткими, навіть стиль гравірування здавався більш невпевненим. Як згодом сказала Сунь, марсіянські технології наче боялися підійти надто близько до свого творіння на постаменті вгорі.
Вгорі споруда, здіймаючись, стрімко згорталась і утворювала зі стисненого чорного сплаву низку кутів і ребер, що тягнулися вгору, закінчуючись коротким шпилем. У довгих прогалинах між складками чорні плями на сплаві блякнули, стаючи брудно-прозорими, а всередині них контури наче продовжували згортатися так, що цьому неможливо було дати визначення і на це було боляче довго дивитися.