Там я знайшов археологістку, яка й досі щось креслила.
Люк був відкритий, нещодавно оброблений лазером і тримався на епоксидному зварювальному шві, який досі злегка пахнув смолою. Я торкнувся сигнальної панелі й нахилився всередину.
— Чого треба? — запитала вона, не відриваючись від свого заняття.
— Це я.
— Я знаю, хто це, Ковачу. Чого тобі треба?
— Запрошення за поріг?
Вона перестала креслити й зітхнула, але очей так і не підняла.
— Ковачу, ми більше не в віртуалі. Я…
— Я не потрахатися хотів.
Вона завагалась, а тоді спокійно зазирнула мені в очі.
— Байдуже.
— То мені можна зайти?
— Заходь на здоров’я.
Я прослизнув у вхід і пішов туди, де сиділа вона, пробираючись між розкиданими паперовими аркушами з дошки пам’яті. На всіх них були варіації на одну тему — послідовності техногліфів із нерозбірливо написаними коментарями. Я побачив, як Вардані накреслила лінію впоперек свого поточного ескізу.
— Просуваєшся вперед?
— Потроху, — вона позіхнула. — Я пам’ятаю не так багато, як гадала. Доведеться переробити деякі другорядні конфігурації з нуля.
Я сперся на край столу.
— То скільки ще, на твою думку?
Вона знизала плечима.
— Пару днів. А далі — випробування.
— Скільки часу треба на них?
— Геть на всі, первинні та вторинні? Не знаю. А що? В тебе вже кістковий мозок свербить?
Я визирнув у відчинені двері надвір, туди, де в нічному небі світили тьмяно-червоним сяйвом пожежі в Заубервіллі.
Оскільки після вибуху минуло так мало часу і до нього було так близько, екзотичних елементів довкола виявилося більш ніж достатньо. Стронцій-90, йод-131 та всі їхні численні друзі, схожі на компашку спадкоємців родини Гарланів, яка під метом з радісним ентузіазмом трощить припортовий район Міллспорта. Вони носили свої нестабільні субатомні кожушки, наче шкуру болотної пантери, й норовили пролізти всюди, до кожної клітини, яку могли спаскудити, похизувавшись там численними коштовностями.
Я мимохіть сіпнувся.
— Це просто цікавість.
— Дуже гідна риса. От тільки воювати з нею, певно, нелегко.
Я рвучко розкрив один зі складаних стільців, які лежали біля столу, й опустився на нього.
— Здається, ти плутаєш цікавість із емпатією.
— Справді?
— Так, справді. Цікавість — базова мавпяча риса. Вона дуже яскраво виражена в мучителів і аж ніяк не прикрашає людину.
— Ну, мабуть, кому, як не тобі, знати?
Це була блискуча відповідь. Я не знав, чи піддавали її в таборі тортурам — у пориві гніву мене це не обходило, — але вона, говорячи, навіть не здригнулася.
— Чому ти так поводишся, Вардані?
— Я ж тобі казала: ми більше не в віртуалі.
— Ні.
Я зачекав. Врешті-решт вона підвелася й пішла до віддаленої стіни відсіку, де на стелажі з моніторами дистанційного обладнання було видно браму з десятка ракурсів.
— Доведеться тобі мене вибачити, Ковачу, — важко промовила вона. — Сьогодні я бачила, як убили сто тисяч людей, щоб розчистити шлях для нашої маленької авантюри, і я знаю, знаю, що ми цього не робили, але це надто вже доречно, щоб я не почувалася за це відповідальною. Я знаю: якщо я піду гуляти, вітер носитиме довкола їхні маленькі клаптики. І це якщо не згадувати тих героїв революції, яких ти так вправно умертвив сьогодні вранці. Вибач, Ковачу. Мене до такого не готували.
— Отже, поговорити про ті два тіла, які ми витягнули з сітей траулера, ти не захочеш.
— А там є про що говорити?
Вона не озирнулася.
— Депре та Цзян щойно перевірили їх за допомогою автохірурга. Досі незрозуміло, що їх убило. В кістяках жодних слідів травм, а крім них працювати майже ні з чим, — я підійшов до моніторів. — Мені казали, що можна зробити певні клітинні аналізи кісток, але я підозрюю, що вони теж нічого нам не скажуть.
Тут вона поглянула на мене.
— Чому?
— Тому що те, що їх убило, якось пов’язане з цим, — я постукав по склу монітора, який показував браму зблизька. — І ніхто з нас іще не бачив нічого подібного.
— Гадаєш, щось пройшло у браму в чаклунську годину? — саркастично запитала вона. — На них напали вампіри?
— На них щось напало, — м’яко промовив я. — Вони не померли від старості. Їхні пам’яті зникли.
— Хіба вампіри в такому разі не відпадають? Видалення пам’яті — це ж суто людське звірство, чи не так?