— Необов’язково. Цивілізація, що спромоглася збудувати гіперпортал, вочевидь, була здатна й оцифровувати свідомість.
— Реальних доказів цьому немає.
— І навіть здоровий глузд на це не вказує?
— Здоровий глузд? — в її голосі знову з’явився сарказм. — Той самий здоровий глузд, який тисячу років тому стверджував, що сонце очевидно крутиться довкола Землі — досить тільки поглянути на нього? Той здоровий глузд, до якого апелював Богданович, створивши теорію ядра? Ковачу, здоровий глузд антропоцентричний. Він припускає, що, якщо такими стали люди, то таким мав би стати й будь-який інший розумний технологічний вид.
— Я чув досить переконливі аргументи на користь цього.
— Атож, ми всі чули. Здоровий глузд для обивателів, та й нащо згодовувати їм щось інше? Ковачу, а що, як етика марсіян не допускала перечохлення? Ти про це не думав? Що, як смерть істоти означає, що вона не гідна жити? Що, навіть якщо її можна повернути, вона не має на це права.
— У технічно просунутій культурі? В культурі з міжзоряними польотами? Вардані, це маячня.
— Ні, це теорія. Функціональна хижацька етика. Феррер і Йошімото у Бредбері. І наразі об’єктивних даних, які цьому суперечать, обмаль.
— А ти в це віриш?
Вона зітхнула й повернулася на своє місце.
— Звісно, не вірю. Я просто намагаюся показати, що на цій вечірці з закусок є лише маленькі зручні незаперечні факти, які мусолить людська наука. Ми не знаємо про марсіян майже нічого, хоча вивчаємо їх уже сотні років. Будь-якої миті цілком може виявитися, що те, що ми начебто знаємо, геть не відповідає дійсності. В половині випадків ми не знаємо, що відкопуємо, і все одно, бляха, продаємо знахідки як прикраси для кавових столиків. Можливо, просто зараз у якогось жителя Латімера висить, бляха, на стіні вітальні зашифрований секрет надсвітлового двигуна, — вона трохи помовчала. — Та ще й, мабуть, догори дриґом.
Я розреготався, знявши таким чином напруження в буді. Обличчя Вардані пересмикнулося, і вона мимохіть усміхнулася.
— Ні, справді, — пробурчала вона. — Можна подумати, ніби те, що я можу відчинити цю браму, означає, що ми якось нею володіємо. Але це не так. Тут не можна робити жодних припущень. Не можна мислити людськими категоріями.
— Ну, добре.
Я пішов за нею на середину кімнати і сів там, де сидів раніше. Насправді від думки про те, щоб людську пам’ять вийняли якісь марсіанські командос, які стерегли браму, в мене по спині бігли мурахи. Я був би цілком задоволений, якби ця ідея взагалі не спадала мені на думку.
— Але ж тепер тебе саму понесло у лякалки про вампірів.
— Я просто тебе попереджаю.
— Гаразд, попередження прийнято. А тепер скажи мені ще дещо. Скільки ще археологістів знали про цю пам’ятку?
— Крім моєї команди? — вона замислилася. — Ми подали документи до центрального обробного бюро в Лендфоллі, але тоді ще не знали, що це таке. Це просто записали як обеліск. «Артефакт невідомого призначення», та я вже казала, що АНП є чи не кожна друга наша знахідка.
— Ти ж знаєш, що Генд каже, ніби в лендфолльському реєстрі запису про такий об’єкт немає.
— Так, я читала звіт. Гадаю, матеріали часом губляться.
— Мені це здається надто зручним збігом. А матеріали, може, часом і губляться, але тільки не матеріали про найбільшу знахідку з часів Бредбері.
— Я ж тобі сказала: ми записали її як АНП. Обеліск. Черговий обеліск. Перш ніж його знайти, ми встигли роздобути на цьому узбережжі десяток різних елементів споруд.
— І ви так і не оновили відомостей? Навіть коли дізналися, що це таке?
— Ні, — вона криво всміхнулася. — Гільдія завжди збиткувалася з мене через тяжіння до поглядів у стилі Вицинського, а багатьом дряпунам, з якими я працювала, дали перцю за компанію. Колеги стали нас уникати, наукові журнали — лаяти. Звичайний конформізм. Гадаю, коли до нас дійшло, що ми знайшли, нам усім здалося, що Гільдія може зачекати: ми спершу підготуємося до того, щоби блискучо змусити її взяти свої слова назад.
— І саме тому ви сховали її, коли почалася війна?
— В яблучко, — вона знизала плечима. — Можливо, зараз це прозвучить по-дитячому, але тоді ми всі були дуже сердиті. Не знаю, чи зрозуміло це тобі. Як воно, коли всі твої дослідження, всі твої теорії змішують із брудом, бо ти одного разу став не та той бік у політичній суперечці.
Я ненадовго згадав слухання щодо Інненіну.
— Звучить досить знайомо.
— Мабуть, що так, — вона завагалася. — На мою думку, було й дещо інше. Розумієш, того вечора, коли ми вперше відчинили браму, нам позривало дахи. Була велика вечірка, купа хімії, безліч балачок. Усі говорили про штатні професорські посади на Латімері, казали, що мою роботу визнають, зробивши мене почесною земною науковицею, — вона всміхнулася. — Здається, я навіть виголосила промову на честь нагородження. Цю частину вечора я пам’ятаю не надто добре, та й узагалі не пам’ятала навіть наступного ранку.