Вона зітхнула й перестала всміхатися.
— Наступного ранку ми почали мислити тверезо. Почали думати, що станеться насправді. Ми знали, що, подавши документи, втратимо контроль над ситуацією. Гільдія пошле керувати проектом магістра з правильною політичною орієнтацією, а нас почухають за вушком і відправлять додому. О, звісно, ми покинемо наукову пустелю, але тільки заплативши певну ціну. Нам дозволять публікуватись, але тільки після ретельного перегляду текстів, щоб там не було забагато Вицинського. Робота в нас буде, але не самостійна. Ми будемо консультантами, — це слово вона вимовила так, наче воно мало неприємний смак, — у чужих проектах. Нам платитимуть добре, але платитимуть за мовчання.
— Це краще, ніж коли не платять узагалі.
Вона скривилася.
— Якби я хотіла копати другою лопатою при якомусь улесливому гівнюкові з удвічі меншим досвідом і кваліфікацією, призначеному з політичних мотивів, я б могла піти в поле, як усі інші. Я опинилася там лише тому, що хотіла власні розкопки. Хотіла можливості довести правильність своїх переконань.
— Інші добре це зрозуміли?
— Зрештою — так. На початку вони записалися до мене, бо їм була потрібна робота, а тоді більше ніхто не брав дряпунів. Втім, проживши пару років у зневазі, людина змінюється. А ще вони здебільшого були молоді. Молодість надає сили для гніву.
Я кивнув.
— Може, їх ми і знайшли в сітях?
Вона відвела погляд.
— Може, й так.
— Скільки їх було в команді? Людей, які могли повернутися сюди й відчинити браму?
— Не знаю. Десь із півдюжини серед них насправді мали право на вступ до Гільдії, а тих, хто міг би це зробити, було, мабуть, двоє чи троє. Арібово. Можливо, Вен. Течакрієнґкрай. Усі вони були молодцями. Але самотужки? Працювати, спираючись на наші нотатки, працювати разом? — вона хитнула головою. — Я не знаю, Ковачу. Тоді були… Інші часи. Була команда. Я гадки не мала, як працюватимуть ці люди за інших обставин. Ковачу, я вже навіть не знаю, як працювала б я сама.
На цих словах я недоречно згадав її під водоспадом. Спогад скрутився калачиком у мене всередині. Я заходився намацувати нитку власних думок.
— Ну, в архівах Гільдії в Лендфоллі є матеріали з їхньою ДНК.
— Так.
— І ми можемо перевірити на відповідність ДНК з кісток…
— Так, я знаю.
— …але прорватись і здобути доступ до даних у Лендфоллі тут буде важко. А ще, якщо чесно, я не знаю напевне, що це дасть. Мене не дуже цікавить, хто ці люди. Я просто хочу знати, як вони опинилися в тій сіті.
Вона здригнулася.
— Ковачу, якщо це вони, — заговорила вона, а тоді зупинилася, — то я не хочу знати, хто ці люди. Обійдуся й без цього.
Я подумав, чи не потягнутися до неї, здолавши невелику відстань між нашими стільцями, але вона раптом почала здаватися такою ж виснаженою і зморщеною, як та штука, яку ми прийшли відімкнути. Я не бачив на її тілі такого місця, щоб мій дотик до нього не видався нахабним, відверто сексуальним чи просто абсурдним.
Мить минула. Померла.
— Піду посплю, — сказав я й підвівся. — Тобі варто зробити те саме. Суджіяді неодмінно захоче розпочати на світанку.
Вона невизначено кивнула, вже майже не зважаючи на мене — мабуть, стояла під прицілом власного минулого.
Я залишив її саму серед купи розірваних ескізів техногліфів.
Розділ двадцять перший
Я прокинувся кволим чи то від радіації, чи то від хімії, яку проковтнув, аби її стримати. Крізь вікно спальні булькобуду проникало сіре світло, а з моєї голови тікав недодивлений сон…
Бачиш, Вовче з Клину? Бачиш?
Семетер?
Я загубив сон, почувши, як у санітарній ніші хтось завзято чистить зуби. Крутнувши головою, я побачив, як Шнайдер однією рукою витирає волосся рушником, а другою енергійно тре ясна електричною зубною щіткою.
— Ранок добрий, — з піною коло рота сказав він.
— Ранок добрий, — я всівся. — Котра година?
— Нещодавно пробила п’ята, — він винувато знизав плечима й повернувся, щоби сплюнути в умивальник. — Я б і сам не вставав, але Цзян тут скаче, як дурний, показуючи якесь бойове мистецтво, а я сплю сторожко.