Я схилив голову набік і прислухався. За парусинтовою завісою моя нейрохімія чітко розчула важке дихання й різкі звуки, з якими раз-у-раз натягувався вільний одяг.
— Псих сраний, — буркнув я.
— Та в нього на цьому пляжі гарне товариство. Я думав, що це обов’язково. Половина з тих, кого ти набрав, срані психи.
— Так, але безсоння, схоже, тільки у Цзяна, — я непевно зіп’явся на ноги й насупився, зрозумівши, скільки часу потрібно моєму бойовому чохлу для нормального пробудження. Можливо, з цим і боровся Цзян Цзяньпін. Ушкодження чохла — неприємний тривожний знак, який нагадує про смертність, хоч як слабко воно проявляється. Навіть напади ледь помітного болю, що приходять зі старінням, несуть у собі чітке послання з цифрами. Час попереду обмежений.
Кліп-кліп.
Кидь/трісь!
— Хай-й-й!!!
— Гаразд, — я сильно натиснув собі на очі великим і вказівним пальцями. — Я вже прокинувся. У тебе все з щіткою?
Шнайдер передав мені електрощітку. Я начепив на неї нову насадку з ємності, ввімкнув щітку й зайшов у душову нішу.
Давай, вставай.
Коли я вийшов зі спальні в житлове приміщення посередині, Цзян уже трохи заспокоївся. Він стояв як укопаний, злегка погойдуючись із боку в бік, і повільно розмахував руками, відтворюючи захисні прийоми. Він звільнив собі місце, відставивши набік стіл і стільці, які там стояли, та відкрив головний вихід з буду. У приміщення знадвору лилося блакитнувате через пісок світло.
Я дістав з автомата бляшанку армійської амфетамінової коли, потягнув за язичок і трохи відпив, дивлячись на Цзяна.
— Щось сталося? — запитав Цзян, повернувши голову в мій бік за широким, замашним блоком правою рукою. Вночі він рівненько обчикрижив густе темне волосся маорійського чохла до двох сантиметрів. Ця стрижка відкрила важке суворе обличчя.
— Ти цим щоранку займаєшся?
— Так, — напружено вимовив він.
Блок, контрудар, пах і куприк. За бажання він діяв дуже швидко.
— Це вражає.
— Це необхідність, — ще один смертельний удар, мабуть, у скроню, після комбінації блоків, які начебто свідчили про відступ. Дуже непогано. — Всі навички потрібно відточувати. Всі дії потрібно репетирувати. Клинок є клинком лише тоді, коли ріже.
Я кивнув.
— Хаяші.
Рухи трохи сповільнилися.
— Ти його читав?
— Бачився з ним одного разу.
Цзян зупинився і примружено глянув на мене.
— Ти бачився з Тору Хаяші?
— Я старший, ніж здається. Ми прибули разом на Адорасьйон.
— Ти посланець?
— Був посланцем.
Якусь мить він, здавалося, не знав, що сказати. Я замислився, чи не думає він, що я жартую. А тоді він викинув руки вперед, узяв кулак правої руки в ліву руку на рівні грудей і злегка вклонився.
— Такеші-сан, прошу пробачення, якщо образив вас, коли говорив учора про страх. Я дурень.
— Дрібниці. Я не образився. Ми всі поводимося з ним по-різному. Збираєшся снідати?
Він показав на протилежний бік житлового приміщення, де стояв під парусинтовою стіною стіл. На ньому стояла неглибока миска з купкою фруктів і лежало щось схоже на порізаний житній хліб.
— Можна скласти тобі компанію?
— Це було б… Честю для мене.
Коли ми ще їли, прийшов Шнайдер, облишивши те, чим займався останні двадцять хвилин.
— У головному буді збори, — кинув він через плече і зник у спальні. За хвилину вийшов. — За п’ятнадцять хвилин. Суджіяді, здається, думає, що там мають бути всі.
Він знову щез.
Цзян уже майже підвівся, коли я простягнув руку і жестом наказав йому сісти назад.
— Спокійно. Він сказав: п’ятнадцять хвилин.
— Я бажаю прийняти душ і перевдягнутися, — дещо сухо пояснив Цзян.
— Я скажу йому, що ти скоро будеш. Ради Бога, доїж сніданок. Ще пара днів — і тебе вивертатиме, коли ти просто ковтатимеш їжу. Насолоджуйся смаками, поки можеш.
Він знову сів із дивним виразом обличчя.
— Такеші-сан, вам можна поставити запитання?
— Чому я вже не посланець? — із його погляду я зрозумів, що сказав правильно. — Можеш вважати це етичним одкровенням. Я був під Інненіном.
— Я читав про це.
— Знову в Хаяші?
Він кивнув.
— Ну, так, розповідь Хаяші досить близька до дійсності, але його там не було. Тому в нього все це і звучить якось неоднозначно. Він не вважав, що може когось судити. Я був там, і я однозначно можу когось судити. Нас нагнули. Чи справді це хотіли зробити, конкретно не каже ніхто, але я можу тобі сказати, що це не має значення. Мої друзі загинули — справді загинули — без потреби. Ось що має значення.