— Дивіться, — тихо промовила Сунь. — Ми йому подобаємося.
— Що це, нахрін, таке?
— Коли ви спитали мене вперше, я не знала.
Вона повернула байк до схилу, на вершину якого ми щойно виїхали, й посадила нас. Я опустив вихідні канали «Сонцеструма», щоб зосередитися на новому учасникові нашої гри.
— Як гадаєте, воно достатньо далеко? — запитала вона.
— Не турбуйтеся, — похмуро сказав я. — Якщо воно бодай сіпнеться в цей бік, я розстріляю його на клапті просто з принципу. Хоч що це таке.
— На мій погляд, це якось просто.
— Ну, так. Звіть мене просто Суджіяді.
Тепер, коли ми більше не відкидали тіні на поверхню цієї маси, вона неначе заспокоїлася, хоч чим вона була. Вовтузня всередині тривала, але жодних ознак скоординованого горизонтального руху в наш бік не було. Я став дивитися на неї, спершись на станок «Сонцеструма» й ненадовго замислившись: може, ми чомусь досі залишаємося в конструкті «Мандрейк» і дивимося на чергову ймовірнісну дисфункцію на кшталт сірої хмари, за якою ховався Заубервілль, коли його долю ще не було вирішено?
До моїх вух долинуло глухе гудіння.
— А ось і бах-бах-команда.
Я глянув на північ уздовж хребта, помітив другий байк і візуально збільшив його за допомогою нейрохімії. Волосся Крукшенк, яка сиділа за зброєю, майоріло на тлі неба. Вітрове скло вони заради швидкості лишили тільки довкола водійського місця. За кермом зосереджено сидів зігнутий Гансен. Хвиля теплих почуттів, яка здійнялася в мені від цього видовища, мене здивувала.
Вовчі гени, — роздратовано зауважив я. — Вони непохитні.
Старий добрий Каррера. Ніколи не відмовляється від жартів, старий поганець.
— Це треба передати Гендові, — казала Сунь. — В архівах Картелю може бути щось на цю тему.
У мене в голові промайнули слова Каррери.
…Картель застосував…
Цього разу я поглянув на кипучу сіру масу іншими очима.
Блін.
Гансен різко спинив байк біля нас і сперся на кермо. Насупив лоба.
— Щ…
— Ми без поняття, що це за хрінь, — в’їдливо урвала його Сунь.
— Ні, ми в курсі, — сказав я.
Розділ двадцять другий
Після того, як Сунь зупинила плівку, Генд одну довгу мить байдужо дивився на спроектоване зображення. Всі інші, хто сидів колом або скупчився біля дверей булькобуду, вже дивилися не на голодисплей, а на нього.
— Нанотехнології, так? — спитав за всіх Гансен.
Генд кивнув. Його обличчя не виражало нічого, але завдяки чуттям посланця я розумів, що він аж палає гнівом.
— Експериментальні нанотехнології, — сказав я. — Генде, я гадав, що це — стандартна лякалка. Аж ніяк не привід для хвилювання.
— Зазвичай так і є, — спокійно відповів він.
— Я працював з військовими наносистемами, — докинув Гансен. — І не бачив нічого подібного.
— А де б ви могли таке побачити? — Генд трохи розслабився й нахилився вперед, показуючи на голодисплей. — Це новинка. Зараз ви бачите нульову конфігурацію. Наноби не запрограмовані ні на що конкретне.
— А що вони тоді роблять? — запитала Амелі Вонґсават.
Генд явно здивувався.
— Нічого. Вони нічого не роблять, пані Вонґсават. Саме так. Вони живляться радіацією від вибуху, потроху розмножуються та ще… Існують. Це єдині їхні початкові параметри.
— Звучить нешкідливо, — з сумнівом зауважила Крукшенк.
Я побачив, як перезирнулися Суджіяді та Гансен.
— У поточній ситуації, звісно, нешкідливо, — Генд натиснув на один штир на дошці перед своїм стільцем, і стоп-кадр зник. — Капітане, на мою думку, нам варто поки що з цим закінчити. Чи правильно я думаю, що ті давачі, які ми встановили, мають заздалегідь попереджати нас про будь-які несподіванки?
Суджіяді насупився.
— Висвітиться все, що рухається, — погодився він. — Але…
— Чудово. Тоді нам усім слід повернутися до роботи.
Колом тих, хто зібрався на інструктаж, прокотився шепіт. Хтось пирхнув. Суджіяді з холодною різкістю виміг тиші. Генд підвівся й виліз за завісу, попрямувавши до себе. Оле Гансен смикнув підборіддям у той бік, куди пішов менеджер, і навкруги схвально забурмотіли. Суджіяді знову холодно виміг заткатися й почав розподіляти завдання.