Я зачекав до кінця. Учасники данґрекської команди виходили по одному та парами, останніх вивів Суджіяді. Таня Вардані, перш ніж вийти, ненадовго затрималася біля дверей булькобуду, дивлячись у мій бік, але Шнайдер сказав щось їй на вухо, і вони разом пішли за всіма. Побачивши, що я сиджу на місці, Суджіяді строго на мене глянув, але пішов геть. Я зачекав ще пару хвилин, а тоді підвівся й пішов до завіси Гендової кімнати. Торкнувся дзвінка й увійшов.
Генд розтягнувся на розкладачці та вдивлявся у стелю. На мене він майже не глянув.
— Що треба, Ковачу?
Я розклав стілець і сів на нього.
— Ну, передусім менше обманки від тебе, ніж зараз.
— Я не думаю, що останнім часом комусь брехав. А я намагаюся за цим стежити.
— Але правди ти теж говорив небагато. Принаймні рядовим, а зі спецпризначенцями, як на мене, так поводитися не слід. Вони не дурні.
— Ні, вони не дурні, — промовив він із відстороненістю ботаніка, який мітить зразки бирками. — Але їм платять, а це як мінімум не гірше.
Я оглянув свою долоню збоку.
— Мені теж заплатили, але я все одно вирву тобі горло, якщо довідаюся, що ти намагаєшся замилити мені очі.
Мовчання. Якщо погроза його і збентежила, то я цього не помітив.
— Отже, — нарешті сказав я, — ти скажеш мені, що відбувається з нанотехнікою?
— Нічого не відбувається. Я сказав пані Вонґсават щиру правду. Наноби в нульовій конфігурації, тому що не роблять геть нічого.
— Та ну тебе, Генде. Якщо вони нічого не роблять, то чому ти такий сердитий?
Якийсь час він вдивлявся у стелю булькобуду. Здавалося, його заворожувало її тьмяно-сіре облицювання. Я був готовий встати та скинути його з ліжка, але щось в обробці посланця мене стримувало. Генд щось обдумував.
— Ти знаєш, — пробурмотів він, — що чудового в таких війнах, як ця?
— Вони заважають населенню надто серйозно замислюватися?
На його обличчі промайнула ледь помітна усмішка.
— Потенціал інновацій, — сказав він.
Це твердження, здавалося, раптом надало йому сил. Він скинув ноги з ліжка й сів, поставивши лікті на коліна та склавши руки. Уп’явся поглядом мені в очі.
— Ковачу, що ти думаєш про Протекторат?
— Ти жартуєш, так?
Він хитнув головою.
— Ніяких ігор. Ніяких пасток. Що для тебе Протекторат?
— «Кістлява хватка руки трупа довкола яєць, із яких хтось намагається вилупитися»?
— Дуже лірично, але я не питав тебе, як його називала Квелла. Я спитав, що думаєш ти.
Я знизав плечима.
— Я думаю, що вона мала рацію.
Генд кивнув і просто сказав:
— Так. Вона мала рацію. Людський рід опанував зорі. Ми залізли в нутрощі виміру, який не можемо відповідним чином сприймати — не маємо потрібних чуттів. Ми побудували суспільства на таких далеких одна від одної планетах, що найшвидші наші кораблі летіли б від одного краю нашої сфери впливу до іншого півтисячі років. А знаєш, як нам усе це вдалося?
— Здається, я вже чув цю промову.
— Це зробили корпорації. Не уряди. Не політики. Не цей довбаний тупий Протекторат, який ми визнаємо лише на словах. Корпоративне планування дало нам відповідні перспективи, корпоративними інвестиціями за це заплатили, а побудували це працівники корпорацій.
— Оплески корпораціям, — я півдесятка разів сухо поплескав у долоні.
Генд не звернув на це уваги.
— А що сталося, коли ми закінчили? Прийшла ООН і заткнула нам рота. Позбавила нас повноважень, які надала нам на час розсіяння. Знову почала стягувати податки, переписала свої протоколи. Вона нас каструвала.
— Генде, ти розбиваєш мені серце.
— Не смішно, Ковачу. Ти хоч трохи уявляєш собі, якого технічного прогресу ми б уже могли досягти, якби на нас знову не надягнули того намордника? Знаєш, як швидко ми просувалися під час розсіяння?
— Читав.
— У космічних польотах, у кріогеніці, в біонауці, в машинному інтелекті, — заходився він лічити на пальцях. — Століття прогресу менш ніж за десятиліття. Глобальний тетраметовий кайф для всієї наукової спільноти. І все це зупинили протоколи Протекторату. Якби вони нас не спинили, ми 6 уже, бляха, літали в космосі на надсвітловій швидкості. Однозначно.
— Тепер про це легко говорити. На мою думку, ти опускаєш кілька незручних історичних деталей, але насправді суть не в цьому. Ти намагаєшся сказати мені, що Протекторат звільнив вас від протоколів просто для того, щоб ви швиденько виграли цю невеличку війну?
— По суті, так, — він заворушив руками між колінами. — Звісно, неофіційно. Так само, як на Санкції-IV офіційно навіть не пахне дредноутами Протекторату. Але неофіційно кожен член Картелю має право витрачати на розробки військової продукції всі ресурси і навіть більше.