— Ковачу, якщо заподієш мені лихо, то втратиш усе. Свої гроші на Латімері, виїзд із планети…
— Судячи з усього, мені зараз усе одно мало що світить.
— Ковачу, я маю резервні копії. Навіть якщо ти мене вб’єш, то лише змарнуєш кулю. Мене перечохлять у Лендфоллі, і…
— Тобі коли-небудь стріляли в живіт?
Він хутко зазирнув мені в очі й заткнувся.
— Це високоефективні розривні кулі. Протипіхотний боєкомплект для коротких дистанцій. Гадаю, ти бачив, що вони зробили з командою Дена. Вони входять повністю, а виходять як мономолекулярні осколки. Я вистрілю тобі в нутрощі, і ти здихатимеш понад півдня. Хоч що там зроблять з твоїм збереженим «я», але тут і зараз ти пройдеш через це. Я одного разу так загинув і кажу тобі: цього варто уникати.
— Гадаю, капітан Суджіяді міг би щось про це сказати.
— Суджіяді робитиме те, що я йому скажу, та й інші теж. На тих зборах ти не знайшов собі друзів, а їм так само, як мені, не хочеться гинути від рук твоїх нанобів з їхньою еволюцією. А тепер пропоную завершити цю розмову цивілізовано.
Я бачив, як він оцінює силу волі в моїх очах, у моїй напруженій поставі. Він не міг не пройти якоїсь психосенсорної обробки для дипломатів, не міг не набути якихось навичок в оцінюванні цього, але підготовка посланців набагато оманливіша за більшість корпоративного біозабезпечення. Посланці висновують щось виключно на основі синтетичної віри. Тієї миті я й сам не знав, вистрілю в нього чи ні.
Він побачив реальний намір. А може, помилився якось інакше. Я побачив, як це осяяння відбилося на його обличчі. Я сховав розумний пістолет. До чого б це призвело, я не знав. Так буває дуже часто. Ось так воно — бути посланцем.
— Це не вийде за межі приміщення, — сказав він. — Я розповім іншим про РУКВ, але з іншим ми зупинимося на цьому рівні. Все інше буде контрпродуктивним.
Я звів брову.
— Все аж так погано?
— Вочевидь, — повільно вимовив він, так, наче ці слова мали неприємний смак, — я переоцінив свої можливості. Нас підставили.
— Хто?
— Ти їх не знаєш. Конкуренти.
Я знову сів.
— Інша корпорація?
Він хитнув головою.
— ЧОНВП — це пакет «Мандрейк». Фахівців із РУКВ ми залучили як фрилансерів, але проект належить «Мандрейк». Секретність максимальна. У «Мандрейк» є такі менеджери, які не гребують засобами. Колеги.
Останнє слово він мало не виплюнув.
— І багато в тебе таких колег?
Він скривився.
— Ковачу, друзів у «Мандрейк» знайти неможливо. Партнери підтримують лише доти, доки це їм вигідно. Поза тим довіряти будь-кому смертельно небезпечно. Це для нас норма. Боюся, я помилився в розрахунках.
— Отже, системи ЧОНВП застосовують, сподіваючись на те, що ти не повернешся з Данґреку. Але ж це якось недалекоглядно, хіба ні? Ну, зважаючи на те, чому ми тут?
Менеджер з «Мандрейк» розвів руками.
— Вони не знають, чому ми тут. Дані заблоковані у стеку «Мандрейк» і доступні тільки мені. Вже для того, щоби з’ясувати, чому я взагалі сюди приїхав, їм доведеться скористатися всіма своїми привілеями.
— Якщо вони прагнуть розправитися з тобою тут…
Він кивнув.
— Так.
Я зрозумів, з яких ще причин йому не варто гинути тут від кулі. По-новому оцінив наше протистояння. Генд не помилився — він усе розрахував.
— То як добре захищене твоє дистанційне сховище?
— Від загроз з-за меж «Мандрейк»? Для них воно практично неприступне. Зсередини? — він поглянув на свої руки. — Не знаю. Ми виїхали поспіхом. Коди безпеки відносно старі. Якщо часу буде вдосталь…
Він знизав плечима.
— Завжди проблема в часі, еге ж?
— Ми завжди можемо відступити, — зауважив я. — Скористатися вхідним кодом Каррери для виходу.
Генд напружено всміхнувся.
— А чому, на твою думку, Каррера дав нам цей код? Експериментальна нанотехніка заборонена протоколами Картелю. Застосувати її мої вороги змогли б, лише маючи певний вплив на рівні Військової Ради. А це — доступ до авторизаційних кодів для Клину та всіх інших, хто воює на боці Картелю. Забудь про Карреру. Каррера у них у кишені. Навіть якщо тоді, коли Каррера його надав, це було не так, то тепер вхідний код — це просто мітка для снарядів, готова щомиті запрацювати, — знову напружена усмішка. — А Клин, як я розумію, зазвичай влучає у свої цілі.
— Так, — кивнув я. — Зазвичай так.
— Отже, — Генд підвівся й підійшов до вікна навпроти свого ліжка. — Тепер ти все знаєш. Задоволений?
Я все обдумав.
— Живими нас звідси виведе лиш одне…
— Саме так, — він не відвернувся від вікна. — Передача з інформацією про нашу знахідку та серійним номером заявного буя, який позначатиме її як власність «Мандрейк». Лише це поверне мене у гру на досить високому рівні, щоб обійти цих невірних.