— Це прицільний постріл, — сказала Крукшенк. — Перші три були для відстежування. Тепер ціль захоплено.
— Добре.
Бумкання поступово стихло. Я зігнувся і спробував висякати з однієї ніздрі маленькі згустки блювотиння, що ще трималися в моїх носових каналах. Крукшенк зацікавлено за цим стежила.
— Ти не проти?
— Ой. Вибач.
Вона відвернулася.
Я хутко прочистив другу ніздрю, знову сплюнув і оглянув обрій. На лінії горизонту досі нічого не з’явилося.
У згустках шмарклів і блювотиння в мене під ногами виднілися цяточки крові. Я відчував, як щось розвалюється.
Блін.
— Де Суджіяді?
Вона показала на «Наґіні». Під носом десантного корабля стояв мобільний висувний трап, а на ньому стояв Суджіяді разом з Оле Гансеном. Вони, вочевидь, обговорювали якусь особливість передньої батареї судна. Трохи далі на пляжі сиділа на невисокій дюні та стежила за ними Амелі Вонґсават. Депре, Сунь і Цзян або ще снідали на корабельному камбузі, або пішли в якихось справах, аби вбити час.
Крукшенк прикрила долонею очі й поглянула на двох чоловіків на трапі.
— Здається, наш капітан дуже на це чекав, — задумливо сказала вона. — Він мацав оті здоровезні стволи щодня, відколи ми сюди дісталися. Поглянь, він усміхається.
Я посунув до трапу, борячись із лінивими хвилями нудоти. Суджіяді побачив моє наближення і сів навпочіпки скраю. Усмішкою, яку помітила Крукшенк, навіть не пахло.
— Схоже, наш час вичерпався.
— Ще ні. Генд сказав, що адекватна реакція на ультравібрацію розвинеться в нанобів лише за кілька днів. Я сказав би, що ми десь на середині.
— Тоді варто сподіватися, що твоя подружка-археологістка просунулася так само далеко. Розмовляв з нею останнім часом?
— А хіба з нею взагалі хтось розмовляв?
Він скривився. Після звістки про систему ЧОНВП Вардані стала не надто товариською. Коли наставав час їсти, вона їла, щоб підживитись, і йшла. Спроби зав’язати розмову вона спиняла пострілами односкладових відповідей.
— Я був би радий звіту про хід робіт, — відповів Суджіяді.
— Ясно.
Пішовши вздовж пляжу, я перетнувся з Крукшенк і на ходу потиснув їй руку по-лаймонськи, так, як вона мені показувала. Це був специфічний рефлекс, але від нього на моєму обличчі з’явилася квола усмішка, а неприємне почуття в нутрощах трохи ослабло. Цього я навчився в посланців. Дія рефлексів часом буває несподіваною і глибинною.
— Можна поговорити? — запитала Амелі Вонґсават, коли я опинився біля неї.
— Так, я зараз повернуся. Просто хочу провідати нашу завзяту дамочку.
Ця репліка не надто її звеселила.
Коли я знайшов Вардані, вона сиділа зігнутою на шезлонгу збоку печери і гнівно дивилася на браму. На філігранних екранах, розтягнутих над її головою, мерехтіли відтворювані кадри. Котушка даних, що звивалася біля неї, була очищена; пилинки даних самотньо кружляли у верхньому лівому куті, де вона їх мінімізувала. Конфігурація руху була незвичною — більшість людей, закінчивши роботу, змахують пилинки візуалізації просто на проекційну поверхню, — але він у електроніці в будь-якому разі був рівнозначним тому, щоби провести рукою по робочому столу й перекинути все з нього на підлогу. Я раз-у-раз бачив, як вона робить це з моніторами; спрямований у протилежний бік, угору, цей гнівний жест чомусь видавався елегантним. Це видовище мені подобалося.
— Раджу утриматися від очевидного запитання, — сказала вона.
— Наноби розпочали бій.
Вона кивнула.
— Так, я відчула. Що це нам дає, дні три-чотири?
— Генд сказав, що максимум чотири. Тому не думай, ніби тобі треба поспішати.
На це вона кволо всміхнулася. Вочевидь, я поступово розігрівався.
— Щось виходить?
— Це і є очевидне запитання, Ковачу.
— Вибач, — я знайшов пакувальний ящик і всівся на нього. — От тільки Суджіяді починає нервувати. Шукає параметри.
— Гадаю, тоді я краще перестану страждати фігнею і просто відчиню цю штуку.
Я теж усміхнувся.
— Так, було б добре.
Тиша. Моєю увагою заволоділа брама.
— Він там, — пробурмотіла вона. — Довжини хвиль такі, як треба, гліфи звуку та зображення збігаються. Розрахунки працюють — ну, наскільки я розумію ці розрахунки. Я сперлася на те, що точно має статися, екстраполювала, це ми, наскільки я пам’ятаю, і зробили минулого разу. Це, блін, має спрацювати. Мені чогось не вистачає. Я щось забула. Можливо, це з мене, — її обличчя сіпнулося, — вибили.