Перш ніж вона замовкла, в її голосі пролунав істеричний надрив; щось потягнуло її ланцюжком спогадів, які вона не могла собі дозволити. Я скористався моментом.
— Якщо тут до нас хтось побував, то чи міг він якось змінити налаштування?
Якийсь час вона мовчала. Я сумирно чекав. Нарешті вона підняла очі.
— Дякую, — вона прокашлялася. — Гм. За висловлену довіру. Втім, знаєш, це якось сумнівно. Наскільки сумнівно? Ймовірність — один на кілька мільйонів. Ні, я цілком упевнена, що просто щось пропустила.
— Але це можливо?
— Це можливо, Ковачу. Можливо все що завгодно. Але якщо бути реалістами, то ні. На це б не спромоглася жодна людина.
— Люди її відчинили, — нагадав я.
— Атож. Ковачу, навіть собака може відчинити двері, якщо стане на задні лапи й дотягнеться. Але коли ти востаннє бачив, щоб собака зняв двері з петель і повісив їх наново?
— Гаразд.
— Тут існує певний порядок компетентності. Все, що ми навчилися робити за допомогою марсіанської техніки — читати астрогаційні мапи, активувати протиштормові укриття, їздити в тій системі метро, яку знайшли на Землі Нкруми, — все це будь-який нормальний дорослий марсіянин міг робити хоч уві сні. Основи роботи з технікою. Все одно що керувати машиною чи жити в будинку. Оце, — вона показала на зігнутий шпиль за своєю батареєю інструментів, — оце — вершина їхньої техніки. Єдиний екземпляр, який ми знайшли за п’ятсот років копання на тридцяти з лишком планетах.
— Можливо, ми просто шукаємо не там, де треба. Мацаємо блискучу пластикову упаковку, водночас топчучи витончені мікросхеми, які та колись захищала.
Вона строго на мене подивилася.
— Ти що, підсів на Вицинського?
— Почитав дещицю в Лендфоллі. Знайти його пізніші роботи нелегко, але в «Мандрейк» досить строкате зібрання стеків даних. Судячи з того, що я бачив, він був цілком певен, що пошуковий протокол Гільдії як такий — фігня.
— Він, коли написав це, вже був розчарований. Нелегко витримати раптове перетворення з визнаного візіонера на репресованого інакодумця.
— Він передбачив відкриття брам, так?
— У принципі, так. На це були натяки в деяких архівних матеріалах, які знайшли у Бредбері його команди. Парочка згадок про якийсь Крок Далі. Гільдія вирішила вважати, що це поет-лірик так назвав технологію гіперкидка. Тоді ми не розуміли, що читаємо. Воно все здавалось однаковим, Що епічна поезія, що метеозведення, і Гільдія просто раділа, якщо нам вдавалося виснувати з цього якийсь прямий сенс. Переклавши «Крок Далі» як «гіперкидач», ми вирвали сенс із зубів незнання. Якби під цим мали на увазі якусь техніку, якої ніхто ніколи не бачив, то з цього не було б жодної користі.
Печеру охопила вібрація, що невпинно посилювалася. З каменю довкола тимчасових підпірок посипався пил. Вардані позирнула вгору.
— Ой-йой.
— Ага, за цим варто стежити. І Гансен, і Сунь вважають, що воно витримає відлуння і зі значно ближчого джерела, ніж вартові у внутрішньому кільці, але ж… — я знизав плечима. — Вони обоє вже припустилися щонайменше однієї фатальної помилки. Я притягну сюди трап і подбаю про те, щоб на тебе в мить твого тріумфу не звалилася стеля.
— Дякую.
Я знову знизав плечима.
— Це насправді всім піде на користь.
— Я не про це.
— А, — змахнув я рукою, раптом відчувши себе незграбою. — Послухай, ти вже відчиняла цю штуку. Можеш відчинити ще раз. Проблема лише в часі.
— Якого ми не маємо.
Я спробував швидко, як і годиться посланцеві, знайти якийсь спосіб розвіяти похмурість, яка з’явилася в її голосі.
— Скажи-но: якщо це справді вершина марсіанської техніки, то як твоя команда взагалі примудрилася її розкусити? Ну, тобто…
Я благально підняв руки.
Вона ще раз натомлено всміхнулась, і я раптом замислився про те, як сильно на неї діють радіаційне отруєння та хімічна зброя проти нього.
— Ти й досі не зрозумів, так, Ковачу? Ми ж не про людей говоримо. Вони думали не так, як ми. Вицинський називав це багатошаровим демократичним технодоступом. Тут як із протиштормовими укриттями. Ними міг скористатися будь-хто — ну, будь-хто з марсіян, — бо, власне, навіщо створювати техніку, якою, можливо, буде важко користуватися деяким представникам твого виду?
— Ти маєш рацію. Це не по-людськи.
— Власне, почасти через це у Вицинського й почалися проблеми з Гільдією. Він написав статтю про протиштормові укриття. Насправді наукове підґрунтя роботи укриттів досить складне, але вони були побудовані так, що це не мало значення. Їхні системи керування були такі прості, що користуватися ними могли навіть ми. Він називав це очевидною ознакою видової єдності. Казав, ніби це показує, що концепція марсіянської імперії, яка погубила саму себе в колоніальній війні, — повна фігня.