— Хлопці, ви що…
Генд відмахнувся від неї та кволо кивнув.
— Корозійна граната, — прохрипів я, витираючи очі. — Певно, туди її просто закинули, а тоді замкнули. А що було в першій каністрі, Амелі?
— Хвилинку, — пілотеса повернулася до кабіни пілота, щоб переглянути маніфест. Звідти долинув її голос. — По ходу, здебільшого щось медичне. Запасні плаґіни для автохірурга, трохи антирадіаційних препаратів. Обидва комплекти ІтаО, один мобільний костюм на випадок серйозних травм. А, ще один мандрейківський буй заявленої власності.
Я кивнув Гендові.
— Логічно, — я всівся, притулившись спиною до вигнутої стіни корпусу. — Амелі, можеш подивитися, де зберігаються інші буї? А ще пропоную провітрити вантажний відсік, перш ніж знову відкрити цей люк. Я й без цієї хріні швидко вмираю.
На стіні в мене над головою висів автомат з напоями. Я сягнув рукою вгору, витягнув пару бляшанок і кинув одну Гендові.
— Ось. Запий оксиди сплавів.
Він упіймав бляшанку і гигикнув. Я у відповідь усміхнувся.
— Отже.
— Отже, — він відкрив бляшанку. — Схоже, ті, хто стукав на нас у Лендфоллі, поїхали за нами сюди. Чи ти гадаєш, що минулої ночі в табір пробрався хтось чужий і зробив це?
Я замислився.
— Це дуже сумнівно. Тут нанозабезпечення вийшло на полювання, стоїть дворівнева вартова система, а весь півострів накрила смертельна радіація. Тому це мав би бути якийсь психічно хворий з важливим завданням.
— Кемпісти, які залізли в «Мандрейк-Тавер» у Лендфоллі, підійшли б під цей опис. Вони ж мали при собі справжню смерть — випалювачі пам’яті.
— Генде, якби я пішов проти корпорації «Мандрейк», я б, мабуть, теж такий на себе начепив. Не сумніваюся, що у вашого відділу контррозвідки є просто чудові програми для допитів.
Він проігнорував мене, заглибившись у власні думки.
— Тому, хто здатен вдертися до «Мандрейк-Тавер», було б неважко пробратися минулої ночі на борт «Наґіні».
— Неважко, але ймовірніше, що серед нас завівся зрадник.
— Гаразд, припустімо, що так і є. Хто він? З твоєї команди чи з моєї?
Я нахилив голову в бік кабіни пілота і підвищив голос.
— Амелі, ввімкни-но автопілот і йди сюди. Я дуже не хочу, щоб ти думала, ніби ми говоримо про тебе за твоєю спиною.
Після дуже короткої паузи в отворі люка з’явилась Амелі Вонґсават, явно дещо знічена.
— Вже ввімкнула, — сказала вона. — Я, гм, усе одно вас слухала.
— Добре, — я махнув їй рукою: хай іде далі. — Бо за логікою ти наразі — єдина людина, якій ми можемо по-справжньому довіряти.
— Дякую.
— Він сказав «за логікою», — настрій Генда так і не покращився, відколи я відірвав його від молитов. — Це не комплімент, Вонґсават. Ти розповіла Ковачеві про вимкнення. Це фактично звільняє тебе від підозри.
— А може, я просто захищалася на той випадок, якщо хтось відкриє ту каністру і все-таки виявить мій саботаж.
Я заплющив очі.
— Амелі…
— З твоєї команди чи з моєї, Ковачу, — менеджерові з «Мандрейк» почав уриватися терпець. — Звідки саме?
— З моєї команди? — я розплющив очі й витріщився на етикетку на своїй бляшанці. Я вже помізкував над цією ідеєю пару разів з моменту одкровення Вонґсават і гадав, що все прорахував. — Пілотських навичок Шнайдера, мабуть, достатньо для вимкнення бортового контролю. У Вардані їх, мабуть, немає. І в будь-якому разі хтось мав би запропонувати цій людині щось вигідніше, ніж… — я зупинився й позирнув у бік кабіни пілота. — Ніж «Мандрейк». Таке важко уявити.
— Судячи з мого досвіду, політичні переконання, якщо вони досить тверді, мотивують сильніше, ніж матеріальний зиск. Може, хтось із них — кемпіст?
Я згадав історію свого знайомства зі Шнайдером
Я, блін, більше ніколи не буду дивитися на щось таке. Я лишатимусь осторонь за всяку ціну.
і Вардані
Сьогодні я бачила, як убили сто тисяч людей… я знаю: якщо я піду гуляти, вітер носитиме довкола їхні маленькі клаптики.
— Чомусь не уявляю собі такого.
— Вардані була в таборі для інтернованих.
— Генде, на цій планеті кожний четвертий, бляха-муха, сидить у таборі для інтернованих. Туди неважко потрапити.
Можливо, мій голос прозвучав не так відсторонено, як я хотів. Генд відступився.
— Гаразд, хтось із моєї команди, — він винувато позирнув на Вонґсават. — До неї добирали людей навмання, а в нові чохли їх завантажили буквально кілька днів тому. Сумнівно, що до них за цей час могли б добратися кемпісти.
— Ти довіряєш Семетерові?
— Я вірю, що йому насрати на все, крім власних комісійних. І він досить розумний, щоби знати, що Кемп не може перемогти в цій війні.