— Труднощі невеликі, — так само чемно відповів Вільга. — Якось залагодимо.
— Бо, знаєте, панове, — лікар несподівано став балакучий, — стільки клопоту з цими грішми… Ви знали Легабецького? — звернувся він до Метеора.
— Легаху? — з недбалою щирістю кинув Метеор. — Ще б пак не знав! Старий кореш. Ходили до війни в одну школу. Дістали разом атестат зрілості на початку окупації. Що з ним? Знаю, що він грошовитий, як мало хто. У нього завжди була голова на всякі справи, і до того ж неабиякий фарт!
— Уявіть собі, пане, — вскочив. Принаймні на кілька років. Все через гроші.
— Як це? — здивувався Метеор. — Адже Легаха — це визнана державою приватна ініціатива. Підприємець у рамках всіх статутів, патентів і правил.
— Ніби й так, — відповів лікар, — але його занапастили гроші, чи швидше, надмірна їх кількість. Легабецький почав свою кар'єру зараз же після війни — виробляв зубний порошок. Це досить нескладний виробничий процес. Досить, як відомо, мати певну кількість крейди, щоб стати фабрикантом у великому масштабі. Ми знаємо також, що тоді власті мали свої власні, досить серйозні турботи й не надавали особливої ваги проблемам, зв'язаним з виробництвом зубного порошку. Але деякі досягнення Легабецького здалися все-таки властям настільки підозрілими, що одного дня з'явилося до цього піонера гігієни кілька панів, ще у військових, вицвілих від сонця мундирах, і конфіскували у нього всі запаси сировини; виявилося, що це навіть не крейда, а якийсь набагато дешевший мінерал. Відвідувачі ці мали якусь справу й до самого Легабецького, але не застали його вдома, бо він саме виїхав приєднувати до батьківщини й колонізувати визволені землі. Коли він знову з'явився у Варшаві, — то був уже видатним економічним діячем і навіть членом демократичної партії. Легабецький мав невеличку фабричку, де працювало п'ятдесят робітників, згідно з нормами, дозволеними для приватної ініціативи. З їх допомогою Легабецький продукував якусь важливу частину якогось важливого апарата, гідравлічного чи вимірного. Він казав мені, що цей апарат складається із семи важливих частин — і кожну таку частину роблять на окремій фабриці, де працює колектив з п'ятдесяти робітників. Він лише ніколи не казав мені одного, а саме, що всі ці сім фабрик підпільно належать йому, і до того ж ще й восьма, де монтують оті частини в одне важливе ціле. Таким чином у нього працювало чотириста робітників і ще сім офіціальних, хоча й фіктивних власників оцих промислових закладів. Голова, що? Треба мати голову, щоб у наших умовах сконструювати такий концерн, правда ж? І посковзнувся на дурній монеті. Уявіть собі, він стільки її насмоктав, що вже не знав, куди пхати. І тому замовив собі велику цистерну з доброї міді, яку закопав у своєму саду на Заліссі. З цистерни виходила труба, невеличкий отвір якої був старанно захований в траві біля яблуньки. Легабецький ходив туди вечорами і щотижня кидав золоті долари, голландські гульдени й англійські фунти до цистерни, просто в землю. Хтось його підгледів, міліція викопала цистерну; від золотої валюти добралася до восьми фабричок, і таким способом приточили бідному Легабецькому дванадцять років.
— Шкода людини, — буркнув Вільга. — Такий талант. Фінансист.
Лікар звернувся до Вільги:
— Я буду у вас, панове, наприкінці тижня. Привезу гроші. Ну, й звичайно, запрошую вас на традиційну чарку. Вас, пане, теж, — холодно кинув він Метеорові.
— Дуже дякую, — чемно, але дерев'яно, як завжди, відповів Вільга; він поводився, як зразковий власник зразкового автомобільного салону.
Доктор Дзідзяшевський глянув на нього з явною симпатією.
Вільга погасив світло, і вони рушили до виходу. На подвір'ї очі їх, призвичаєні до півмороку, з хвилину не бачили нічого. Цієї хвилини було досить, щоб невеличка темна постать, яка пильно спостерігала всю сцену й прислухалася до розмови біля оливкового «Гумбера», беззвучно сховалася за великий, довгий кузов напіврозмон-тованого «Каділляка» старого типу.
На подвір'ї Вільга, Метеор і доктор звернули увагу на купку механіків і робітників, які жартували й сміялися, з'юрмившись навколо чогось так тісно, що не видко було навіть об'єкта їх глузувань.
— До побачення, пане, — промовив доктор.
— До побачення.
— Знаєш, Алюсю, — повідомив Метеор, — я помчу до контори. На мене чекає голова. Я скористаюся з машини; пан доктор мене підкине. Добре, докторе?
— Нічого не вдієш, — байдуже згодився лікар. — Але зараз же, бо я поспішаю.