«Але як потім злізти вниз?..» тривожно подумав він, важко дихаючи. Руки й убрання його були вкриті рясним пилом, та він не звертав на це уваги. Обережно наблизився до вікна, — воно було щільно причинене. Але між завісами залишилася шпарина, завширшки сантиметрів з тридцять. Лагідне, темнозолоте світло наповнювало кімнату, приглушений гамір розмов долинав з-за вікна. Пан з парасолькою не міг розібрати слів. Він бачив чотирьох мужчин, які сиділи в кріслах і високо підносили келихи з шампанським, в той час як п'ятий стояв посередині й щось промовляв. Невідомий жадібно вдивлявся в цю картину. Він знав усіх присутніх, принаймні з вигляду, і намагався з'ясувати ступінь залежності, який існував між ними; мозок його працював поспіхом, силкуючись вгадати невидимі нитки, які єднали цих п'ятьох між собою.
Раптом високий чоловік з темним обличчям обернувся до вікна. Пан з парасолькою помертвів. По його гута-перчопому комірці покотилися краплі поту. Високий підійшов до вікна й опустив штори, які зовсім приглушили відгомін розмови. Пан з парасолькою знов примостився так, щоб бачити: у вузькій смузі золотого світла видко було вже тільки постать високого чоловіка з темним м'ясистим обличчям; вираз його свідчив, що ця людина не зносить ніяких заперечень. В руці високий тримав розгорнений «Експрес вєчорни», трусив ним і промовляв щось з величезною енергією. Розумний, хитрий усміх осяяв раптом обличчя пана з парасолькою.
— Ясно, — тихенько промовив він. — Це зовсім ясно. Думки його укладалися в стрункий, логічний ряд.
«Теба ще дістати сьогоднішній «Експрес», подумав він і почав спускатися вниз. Це було не так просто. Він боляче подряпав собі обличчя, зламав двоє нігтів, роздер сюртук на лікті і аж тоді опинився знову на вулиці.
Коли витягнений Робертом Крушиною корок стрельнув просто в голову Льови Зільберштейна, той навіть не дуже образився.
— Що вдієш? — потер Льова вражене місце. — Валлійським князем він ніколи не буде, цей Бобусь. Звідки йому апаш, як поводяться з шампанським?
— Панове, — гукнув Меринос, підносячи келих з шумким золотистим плином, — п'ю за наші успіхи!
— Чи треба нам устати? — спитав з холодною усмішкою Вільга.
— Сто літ, сто літ, — почав метикований щодо іменинних звичаїв Метеор.
— Заткни пельку, — твердо кинув Меринос, і всі зрозуміли, що мова йтиме про серйозні речі.
— Досить забави, — заявив Меринос і повів темними очима навколо.
Постаті в кріслах зіщулилися від цього погляду й від цього голосу.
— Розпочинаємо нормальну робочу нараду, — іронічно промовив Меринос. — Я знаю, хто вбив Мехцінського, — кинув він раптом, і в кімнаті залягла напружена тиша. — Той, хто пристукнув Морица, дуже злий чоловік, — недбало казав Меринос, і від цієї недбалості в слухачів бігли дрижаки по спині. — То дуже злий чоловік, якщо це саме той, про кого я думаю. Я ще не певен цього, але все на світі можливе. А цей злий тип справді дуже ЗЛИЙ, і з кожним із нас може трапитися такий номер, як із Мехцінським.
Якусь хвилину панувала тиша.
Ну, я не підведу, — хмуро буркнув Крушина.
Меринос продовжував:
— Це все зовсім не означає, що ми, панове, ідемо по своїх домівках. Ми, прошу вас, лише розпочинаємо. Коли війна — хай буде війна, тим більше, що справи складаються непогано. В усякому разі, міліція на нашому боці.