В групі запанувало дисципліноване мовчання.
— Чого скачеш, Шаю? — почав невпевнено Манек. — Адже ми…
— Такого любого дідуся хочуть обробити, хулігани, бандити, смутна ваша доля… А як дійде до чогось справжньою, тоді вас немає… — немилосердно глузував Шая.
— Та добре вже, добре, — неохоче обізвався Стасек, — кінчай промову. — Видко було, що це глузування боляче ранить його самолюбство.
Група обминула Калодонта. Раптом Шая повернувся й підійшов до нього.
— Чи не можу я попросити вогню у шановного пана? — промовив він чемним, солодким голосом, вишукано вклоняючись.
Строкаті хлопці обернулися, спостерігаючи цю сцену із зацікавленням. Калодонт поліз у кишеню по сірники й подав їх Шаї. В ту самісіньку хвилину, коли права долоня схиленого в запобігливій пошані Шаї простяглась по коробок, ліва його рука пірнула в отвір чорного піджака шановного дідуся, звідки за секунду повернулася, стискаючи потертий шкіряний гаманець.
Навколо було досить людно, і перше ніж хтось устиг схаменутися, Шая сховав гаманець у власну кишеню, запалив цигарку й рухом, повним чемної подяки, віддав сірники Калодонтові.
— Дуже дякую шановному панові, — промовив він із солодким, беззубим усміхом і повернувся, щоб іти.
— Віддай зараз же, паскуднику… — почув він тихий голос біля себе: перед ним стояв непоказний чоловік у вельветовому піджаку, уважно вдивляючись у майстерну конструкцію з молодої цибулі, що високо здіймалася над сусіднім рундуком.
Шая на хвилину розгублено зупинився, і це його занапастило.
— Віддай! — повторив незнайомий, витягаючи руку, — і йди за мною. Тільки без галасу…
— Кажучи це, він тикнув Шаї під ніс міліцейську посвідку, водночас із надзвичайним зацікавленням оглядаючи залізні крокви високої стелі по той бік ринку. Тільки тепер Шаю наче осяяла блискавка: перед ним була найбільш косоока людина в усій Варшаві!
— Полундра! — гукнув вій пронизливо, шугнувши в групу своїх людей, захоплених, але й трохи приголомшених темпом подій. За ним мчав Клюсінський, мов наполоханий кінь. Вбігаючи в браму, Шая викинув гаманець із кишені в куток. Пан у котелку негайно ж підняв його і рушив до старигана, який сидів на ящику. На хвилину того заслонила юрба. Коли пан у котелку добрався до ящика, на ньому вже не було нікого. Секунду тому Юліуш Калодонт підхопився, наче вжалений, і побіг до виходу, йому здалося, що на тому боці, в юрбі, майнув якийсь капелюх, дуже схожий на чорний котелок.
Філіп Меринос нерухомо лежав у кріслі. Він був без піджака, розхристаний, на широких волохатих грудях, на серці — холодний пузир з льодом. Біля крісла поралася схвильована Анеля, змінюючи Мериносові компреси на голові. На сусідньому кріслі сидів Крушина з таким виглядом, наче над ним щойно промчав тайфун. Біля вікна, паличи цигарку, стояз Вільга. На письмовому столі, сховавши обличчя в долоні, сидів блідий Метеор.
— Якби не цей чоловічок, — раптом неприродно голосно обізвався Крушина, — не знаю, що й було б… Підкинув нас до швидкої допомоги, підігнав лікарів, щоб зробили укол… Не знаю, що було б без нього…
— Голова б дав дуба, — простогнала Анеля з розпачем у голосі.
— Ти, свиняче рило! — люто додала вона, звертаючись до Крушини, — отак на тебе можна покладатися…
— Анелю, — несподівано промовив Меринос міцним, впевненим голосом. — Будь спокійна, я так легко не дам дуба.
Запанувала тиша. Метеор важко зітхав, колупаючи в носі; він втратив усякий контроль над своїми рухами.
— Анелю, — спитав Меринос, — що б ти зробила, якби переконалася: один гад, останній сучий син, який на твоїх очах умер багато років тому, — живий?
— Я-а? Н-не знаю, — пробелькотіла Анеля; на її грубому обличчі відбилося неймовірне хвилювання.
З-поміж усіх довірених, досвідчених людей голова звертався за порадою саме до неї.
— То він вмер… чи живий? — спитала вона досить доречно.
— Виходити, живий, — відповів Меринос з важким зітханням. — Живий, я сам бачив. Ніколи б не повірив, якби не бачив.
— Цигарку! — раптом підвівся він.
Вільга подав йому коробок, а Метеор схопився з місця із запальничкою в руці.
Анелю, — повторив Меринос. — Що б ти зробила?
Було в його голосі щось страшне, булькотливе. Він стояв, ще блідий, але могутній і кремезний, в розхристаній шовковій сорочці, з-під якої темніли волохаті м'язи рук і рудей.
— Я-а-а? — почала Анеля, неспроможна видушити з ебе хоч слово.