— Колега Крушина просить вас, щоб ви зараз зі мною до нього підскочили. Он чекає коробка, — кинув по-злодійськи беззубий, показуючи на невеличку темну машину, за кілька кроків від них.
— Скажіть, колего, Крушині, — відповів Кубусь з недбалим роздратуванням, — що в мене сьогодні немає для нього часу. Кожен має своє особисте життя, правда ж? — всміхнувся він зухвало й безтурботно. — Побачуся з Крушиною завтра. А тимчасом, чолом, колего!
— Зараз, зараз, — солодко мовив беззубий, — але ще й я маю до вас справу, колего…
Кубусь зупинився і кинув на нього задерикуватий погляд.
— Можна поцікавитись, яку саме справу ви маєте до мене, колего? — процідив він холодно: брови його піднялися вгору, кругле веснянкувате обличчя набрало виразу болісного подиву, який завжди передує скандалові.
Беззубий тихо й легко відсторонився, але не зводив очей з Куби; наче приклеєний до беззубих ясен усміх ширшав, ставав підлим, огидним.
— Ну? — просичав Кубусь. — Яка ж справа?
— А така, — поволі, крізь усміх, процідив беззубий, — як до лягавого.
І в цю хвилину важкий удар по потилиці жбурнув Кубуся вперед, відбираючи у нього притомність. Беззубий обіруч схопив обличчя Куби і блискавично підставленим плечем щосили зацідив Кубу в підборіддя; водночас хтось третій відірвав його ноги від землі, хтось четвертий схопив Кубу разом з беззубим в обійми, ще хтось відчинив дверцята машини і Кубуся, мов клунок з брудною білизною, кинули в машину. Кількома похапливими штурханами запхнули його ноги всередину; дві рухливі постаті скочили на нерухоме тіло, замкнувши за собою з обох боків дверцята, і Роберт Крушина тремтячою від хвилювання ногою включив зчеплення. Невеличка темна машина рвонула з місця, кілька невиразних силуетів безшелесно метнулося в різні боки, прохожі, що купчилися на пристойній відстані, ні пилко розійшлися в мовчанні: все разом відбулося неймовірно швидко, бо на Желязній вулиці ніхто не мав нахилу до необміркованого втручання в такі події.
…Фіолетові, пломенисті кола, що вирували навкруг важкої голови, яка, здавалося, от-от трісне від болю, поволі розпливалися. Перед запухлими очима вібрувала сіра мла, В роті був гірко-солоний присмак крові. Сіра мла коливалась і шматувалася, поступаючись місцем темряві. У цій темряві поволі почали вимальовуватись, спершу невиразні, потім чіткіші форми й контури. Якуб Вірус незграбно підніс тремтячі долоні до голови, розбитий рот його нестерпно щемів. Він одкинувся назад і тут зрозумів, що сидить на стільці. До нього почала повертатися притомність.
Кубусь із зусиллям протер очі і почав роздивлятися, стиха стогнучи від найменшого руху. Він був у великому, блідо освітленому підвалі, що вглибині закінчувався дощатий перегородкою, крізь шпари якої смугами пробивалося і мітло. Куба з зусиллям водив поглядом по цьому підвалу; до нього поверталася ясність думок.
«Телефон? — подумав він раптом з пристрастю пробудженої допитливості. — Звідки тут новісінький телефонний апарат па дерев'яному ящику, біля старого залізного ліжка?»
Він з подивом констатував, що сидить у кутку за столиком, на якому стоїть пляшка горілки, чарка й лежать цигарки.
«Це тут! — несподівано сяйнуло йому в мозкові. — Я у Кудлатого! Перша частина мого завдання виконана! — збагнув він з несподіваним задоволенням. — Друга буде на-багато важча. Тільки одне: вибратися звідси. А тоді вже писатиму й писатиму».
Щось схоже на іронічний усміх скривило його спотворені губи.
«Що про мене подумає моя дівчина?» зненацька згадав Кубусь, і ця думка згасила в ньому слабенький вогник радості.,
Тут він побачив дві темні постаті в плащах і в капелюхах, які стояли в протилежному, зовсім темному кутку підвалу.
— Ну, як? Краще? — ласкавим голосом спитала вища постать; вона зробила кілька кроків і опустилася на залізне ліжко: голосно зашелестів сінник, пронизливо зарипіли іржаві пружини.
Кубусь, напруживши зір, глянув у напрямі голосу, але не побачив нічого, крім складок елегантного плаща над старанно запрасованою складкою брюк. Обличчя було сховане в темряві, тільки ноги в дорогих черевиках виступали, неприродно великі й виразні, мов на сюрреалістичних фотографіях.
— Краще, — з зусиллям промовив Кубусь, і це перше вимовлене ним слово повернуло йому трохи впевненості. — Чи можу я дізнатися, який буде наступний пункт програми, громадянине Кудлатий? — нахабно атакував він невідомого.
Постать у темному кутку тривожно здригнулася.
Те, що трапилося в наступну мить, примусило Кубуся забути про біль і про боротьбу, про напруження думки та про будь-яку обережність. Волосся на його розбитій голові наїжилось: з-за дощаної перегородки залунало чи то виття, чи то спів, якесь божевільне белькотіння, яке перейшло в глухий, виючий поклик. Серце, здавалося, стрибнуло Ку-бусеві в горло й затріпотіло там, перехоплюючи подих і відбираючи свідомість.