На вулиці Багно стояла невеличка темна машина; на передньому сидінні зіщулився Крушина, тупо дивлячись кудись у темряву. Меринос сів за кермо, і машина швидко помчала порожніми вулицями. Промчала Свєнтокшизьку до вулиці Нови Свят, потім спустилася вниз і нарешті добралася до чорного величезного віадука мосту Понятовського. Глуха луна розляглася під залізобетонним склепінням, і машина виїхала на ледве забруковану вулицю. Ліворуч тяглися галявини Центрального парку, перетяті новими стежками й алейками та всіяні тонкими стовбурами молодих, недавно посаджених дерев; тоненькі тички біля них виразно окреслювались на тлі ясносинього зоряного неба. Нечисленні лампи на високих бетонованих стовпах сіяли більше тіні, ніж світла. Машина зупинилась, Меринос виліз і уважно роздивився навколо. Тут було тихо й порожньо, велика просторінь молодого парку беззвучно спала в безгомінні травневої ночі, порушуваному лише гуркотом пічних трамваїв під віадуком.
Меринос тихо свиснув, Крушина вискочив з машини, ідчинив задні дверцята, і вони разом витягли тіло. Трохи пронесли його по галявині і важко звалили у високі бур'яні на молодому, ще не прополеному газоні.
Меринос поліз у кишеню, витяг складений аркушик аперу, вкритий надрукованими на машинці рядками, розгорнув його й старанно приколов булавкою до забрудненого іджака Кубуся. Теплий, весняний вітер з Вісли, свіжий запашний, легенько зашелестів папірцем.
Меринос з Крушиною пішли до машини.
— Пане голово, — Роберт Крушина повернув своє побіліле, вкрите потом обличчя до Філіпа Мериноса. — А… якщо цей Пєгус… зовсім не був винен… у тому… що цей… ЗЛИЙ не прийшов? Невже це було необхідно? — заїкнувся Роберт від здушеного хвилювання.
Філіп Меринос спокійно вів машину, уважно дивлячись уперед.
— Це через тебе, — обізвався він байдуже, — через тебе він довідався адресу контори, і тому мусив загинути…
Крушина застогнав, наче йому живцем висмикнули зуба, а Меринос нещиро зареготався.
— Ти, дурню, — додав він за хвилину зовсім спокійним голосом. — Ти нічого не розумієш. Не розумієш, що це не має ніякого значення. Якийсь там Пєгус чи Вірус. Важливо те, що ми переходимо до контратаки. Атакуємо!
В його стриманому голосі затремтіла така холодна слизька жорстокість, що Роберт Крушина уперше в житті щиро побажав опинитися на тому світі, аби тільки далі від свого хлібодавця, доброчинця й начальника.
Суботній ранок настав хмурий і дощовий. Люди поспішали на роботу алейками Центрального парку, між віадуком і стіною музею Війська Польського. Дві скромно одягнені жінки ішли, тримаючись біля тротуару.
— Єзус-Марія! — раптом вигукнула одна. — Хто тут лежить!
В алеях неподалік до них повернулися стривожені обличчя.
— О боже! — скрикнула друга. — Вбитий! Замордований!
По газонах бігли люди й зупинялися. Одного погляду на конвульсійно скорчені руки й ноги вблтого досить було, щоб у кожного перехопило подих.
Якийсь молодий чоловік без піджака опустився на коліна біля трупа.
— Нічого не чіпати! — гримнув літній робітник у кашкеті, із сніданком та пляшкою чаю в кишені. — Нічого не чіпати, доки міліція не прийде.
— Правда, — відгукнулась молода повна жінка із свіжим обличчям, перекошеним зараз від жаху. — Це напевне вбивство, не можна нічого чіпати до слідства! Ця записка щось та значить! Напевне, щось важливе.
— Такий молодий… — заплакала сива жінка. — Боже! Боже!.. Такий молодий…
— Якась хуліганська історія… — шепнула та, що перша побачила вбитого; обличчя її пашіло від хвилювання й безсилого гніву. — Минулого місяця тут теж знайшли одного молодого… товаришочки його закололи ножиками, он там, у парку. Притаскали на віадук і скинули, щоб виглядало, як Самогубство… От і май синів!
— А найгірше, — схвилювався якийсь низенький чоловік з червоним обличчям, у робітничій спецівці, — що їй так усе минає, оцій молоді! Заб'ють, замордують, і шукай вітру в полі! Безкарність — от що страшно! Його чесні ясні очі палали від гніву, шия почервоніла, одих уривався.
— Нічого не чіпати, — наказав немолодий робітник із иіданком в кишені. — Вже побігли по міліцію…