На письмовому столі редактора Едвіна Колянка задзвониз телефон. Колянко здригнувся, серце його болісно стислося.
«Перенервувався, — подумав він прикро. — Що це таке зі мною? Адже Куба вже не раз запізнювався в редакцію…» — Алло? — кинув він у трубку втомленим голосом.
— Це сержант Мацєяк, — почув він. — Телефоную з доручення поручика Дзярського. Прошу негайно приїхати до нституту судової медицини на Очки…
Мацєяк говорив ще щось — непотрібне, страхітно відоме. Колянко схопився на ноги. В очах його завирували темні плями. Він кинув трубку на письмовий стіл і в самій орочці, без піджака, вибіг у коридор, скотився із сходів і инувся до редакційної машини на подвір'ї.
— Швидше, пане Мар'яне, швидше… — шепотів він білими тремтячими губами; перед очима йому весь час кружляли темні цятки, руки трусилися, наче в пропасниці.
Шофер злякано глянув на нього.
— Не можу, пане Колянко… — відповів він невпевнено. — Чекаю на головного редактора й фоторепортерів, дуть на якусь конференцію. Наказали неодмінно чекати…
— Їдь зараз же! — мов божевільний, гримнув Колянко. — Голову розвалю! Кубу вбили!
Шофер зблід як полотно.
— Тьху! — гукнув він. — Ви що, пане, хворі?..
І вже не чекаючи пояснень, скочив у машину і натиснув стартер.
— Кубу вбили… Кубу вбили… — повторював божевільна шепотом Колянко, важко падаючи на сидіння.
…До кімнати зайшов старший сержант Мацєяк і доповів:
— Я приїхав із цим Колянком. Був з ним на Очках, а тепер привіз сюди. Привести його?
— За хвилину, — відповів поручик Дзярський.
Він старанно згорнув аркушик паперу, вкритий рядками, надрукованими на машинці, заховав до шухляди, підвівся й сам відчинив двері. В дверях стояв Едвін Колянко, без піджака. Комірець у нього був роздертий, галстук неохайно звисав на пропітнілу, зім'яту сорочку кольору хакі. Обличчя було сіре, схудле, на губах і під очима — чорні тіні.
Це моя провина, — тихо обізвався він.
Дзярський замкнув двері й сів за письмовий стіл.
— Сідайте, пане, — наказав він холодно, рухом голови показуючи на стілець біля свого столу. Стілець для допитуваних.
ЧАСТИНА ШОСТА
. . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . .
— Я маю честь бачити пана Юліуша Калодонта? Голос був носовий, трохи рипучий, але приємний. Юліуш Калодонт підвів голову з-над журналу «Свят» — і блискавично викотився з кіоска. Перед ним стояв, злегка кліпаючи розумними чорними очима, пан у котелку, з парасолькою, в старомодному жакеті та в гутаперчовому комірці з відігнутими ріжками. Юліуш Калодонт допитливим поглядом міряв підняте до нього жовтаве, худе обличчя з довгим носом. Несподіваний відвідувач був низенький і щуплий, принаймні на голову нижчий від самого Калодонта. Чим більше Калодонт міряв його очима, вдивлявся, досліджував і споглядав, тим слабше опирався він почуттю нез'ясованої, нічим не виправданої симпатії, яка прокрадалася в серце.
— Це я, — промовив він нарешті з гідністю, стримано, оскільки пан у котелку становив для нього велику, невідому й темну загадку. — Чим можу служити?
Він зараз же похвалив сам себе в думці за мудру стриманість, бо в першу хвилину збирався гукнути:
«А ось де ти, лайдаче! Кажи, хто ти такий і чого хочеш?»
Це, звісно, було б зовсім необачно і відразу ускладнило б І без того складну ситуацію.
Пан з парасолькою злегка вклонився, чемно піднявши свій котелок.
— Якщо можна, я б хотів попросити вас, шановний пане, приділити мені кілька хвилин, — сказав він із скромним, чемним усміхом, не позбавленим витонченості.
— Гм, — просопів Калодонт, що мало означати роздум. — Я до ваших послуг, пане. В середу все одно торгівля невелика.
Він замкнув кіоск і запитливо глянув на гостя, ніби кажучи: «Веди, чоловіче, і сам обирай напрям». Той промовив:
— Тут, на розі Алей, є невеличка кав'ярня, така ж стара, як і солідна. Чи не зробили б ви мені, пане, приємності? Ви ж, мабуть, не відмовитесь випити зі мною склянку кави з крихким рогаликом?
Приязний усміх осяяв сарматське обличчя Калодонта, який вмирав за кавою і крихкими рогаликами.
— Згода, — від щирого серця відповів пан Юліуш, але араз же знов споважнів: хто зна, чи не крилася в усьому ьому якась засідка?
Коли обидва зайшли до невеличкої кав'ярні на розі площі Тшех Кшижи та Алей, всі голови підвелися від склянок кавою. Статечно випростаний дідусь з палкою в руці, блакитному кашкетику на сивій голові та в охайній куртці з білої чесучі, який крокував поруч з паном у котелку в старомодному жакеті, збуджували приязнь у серцях ідвідувачів цієї кав'ярні.