Очі Юліуша Калодонта блищали зворушенням, долоня його міцно стискала руку пана в котелку, що лежала на столику.
— Так, так… — шепотів старий у захваті. — Так це й було. Прізвище Квятек здавалося мені таким буденним, таким не бойовим… Я не міг вже до нього звикнути. Після всього цього, що було тоді, я вирішив залишитись назавжди Калодонтом…
— Отож у вас є ще хоч один тюбик? — знову спитав пан у котелку тихим, але рішучим голосом.
— Є, — відповів Калодонт, цього разу вже цілком охоче.
— Чудово. Він знадобиться нам. Знов послужить благородній меті. Це цілком можливо. А тимчасом — до побачення! Незабаром я повідомлю про себе.
Промовивши це, він міцно стиснув долоню Калодонта і встав з-за столика. Калодонт з хвилину ще бачив його котелок, який поволі зникав у вуличній юрбі. І тут йому спало на думку, що він сказав усе, а сам не дізнався нічого. Не дізнався навіть прізвища людини, з якою так довго розмовляв та яку вже встиг полюбити.
Марта увійшла на товчок брамою з вулиці Зомбковської. «Четвер, — подумала вона з задоволенням. — Добрий день на купівлю. І ще ж зовсім рано».
Просто з тісного вуличного тротуару вона попрямувала в довгий пасаж, поміж гірляндами з суконних капців. Як завжди, спіткнулася об залізну поперечину, вбиту між кругляками біля входу, насилу втрималася на твердому, вибоїстому бруку і відразу звернула праворуч. Тут, між крамничками, рундуками, розкладками, тяглася довга, вузька вуличка. З правого боку висіла готова творчість домашніх кравців: темні, погано пошиті костюми, брюки, бриджі, пальта, плащі. Біля обвішаних одягом прутів й вішалок зупинялися юнаки у велосипедних шапочках, з засмаглими обличчями й загрубілими від плуга та вил руками. Вони торкали й м'яли дешеві тканини, вдаючи з себе знавців.
— Іди сюди, я тебе одягну на весілля! Ти, господарю, присунься ближче, я тебе так причепурю на шлюб, що тебе й наречена не впізнає… — гукали до них кремезні, плечисті продавці, з бігаючими очима, одягнені у високі наваксовані чоботи й офіцерські діагоналеві бриджі. З лівого боку рядком стояли криті чорним толем халабуди з різним шматтям. З темної глибини цих халабуд, з-за рясно розвішаного ганчір'я, поблискували чуйні очі перекупок і долинали пахощі часнику, цибулі та гарячої ковбаси з капустою.
Праворуч, мов ядро в лушпинні, посеред обдертих мурів сусідніх кам'яниць, між рундуками універмагу тяглася центральна площадка з найрізноманітнішими речами. Тепле сонце стелило своє радісне проміння на довгі ряди жінок, які сиділи тут. Деякі були запнуті перкалевими хустками, деякі в бруднуватих носовичках, хитромудро зав'язаних на чотири вузлики, на зразок чепчиків, а деякі в саморобних шапочках з газет.
Між рядами сунула густа юрба, з-між якої щохвилини хтось схилявся до землі й рився в розкиданих тут скарбах. Скрізь снували продавці гарячих страв, які обіруч несли паруючі бляшані відра, походжали продавці різного печива з кошиками, повними солодких коржиків та струделів.
— Ви, пані, з Варшави? — несподівано почула Марта глумливий голос позаду й здивовано обернулась. Але ці слова були адресовані невисокій жінці в яскравому шестикутному шерстяному береті з помпоном та в дощовому плащі в клітку, що нагадував пошивку селянської перини. Ця пані саме демонструвала перекупці костюм з якогось фантастичного матеріалу, який конвульсійно стискала в руці, очевидно, збираючись його продати.
— Ні, я з Жирардова… — несміливо відповіла вона.
— То що ви мені тут розповідаєте про серце, — тоном переваги заперечила перекупка. — Тільки у Варшаві люди мають хворі серця, бо швидко живуть. У провінції люди мають здорові серця. Повітря, село…
«З цими серцями, — подумала Марта з усміхом, — не така вже й дурниця…»
— Що у вас там є, пані? — зачепила Марту якась сива розпатлана жінка у військовому плащі, показуючи на кошик Марти.
— Місце на покупки, — всміхнулася Марта.
Стара махнула рукою з таким розчаруванням, що Марта мимоволі її пошкодувала. Але тут чудова спідниця, поцяткована чорно-жовтими спіралями, вигнала з голови всякі роздуми.
«Який візерунок! — простогнала Марта в захваті. — Я ж прийшла сюди саме по спідницю…» силкувалася вона себе обдурити. «Ні, Марто! — обізвався в ній суворий голос сумління, — у тебе є дуже добра спідниця на літо. Тобі потрібен купальний костюм і блузка. У тебе є на все це лише триста злотих, отож, прошу тебе, без дурниць, без імпульсивних рухів і шалених жестів, добре?»