— Дозвольте? — спитав він, схиляючись над Мартою з пляшкою в руці.
— Ну ясно, — квапливо промовив Метеор. — Наливай, Алюсю. Один раз на світі живемо!
Марта схвально кивнула головою; рот у неї був набитий шинкою і закоркований великою червоною редискою.
— Ну, хай щастить! — Метеор підніс чарку; Марта проковтнула, підняла свою, і всі випили.
— Е-е-е-е! — промовив з великим розчаруванням Метеор, звертаючись до Марти, — так не можна. Тут, у цьому ресторані, п'ють нарівно, до дна, і все, а не половину. Ми будемо з Алюсем гніватись на вас…
— Пане Вітольде, — сказала Марта, — мені треба спочатку щось з'їсти. В мене в шлунку порожнеча, я відразу захмелію.
«Його тепер звати Вітольдом», подумав з мстивим задоволенням Вільга.
— Вітусю, — звернувся він до Метеора, — пані Ірма питиме так, як їй буде краще. Розумієш?
— Не розумію, — упирався Метеор; від першої ж чарки в нього почервоніли вуха, — треба бути добрим компаньйоном або зовсім не бути ним. Алюсю, повтори!
Вільга налив дві чарки.
— Вип'ємо! — вигукнув Метеор піднесеним голосом, — пані Ірмо, давайте!
Марта підняла келих і випила — цього разу до дна: холодна горілка їй припала до смаку. Крім приємного збудження, дівчина нічого більше не відчувала.
Залунав дзвінок, Вільга встав і вийшов.
— Ірмо! — Метеор квапливо підсунувся до Марти і налив їй чарку, — ну, а тепер зі мною. Давайте перейдем на ти… — І він окинув її недвозначним поглядом.
— Ой, директоре, — засміялась Марта, — не так швидко, я мушу звикнути.
— Звикати будемо пізніше, — сказав Метеор; у нього знадливо затремтіли ніздрі: він вважав, що це подобається жінкам, бо свідчить про палкий темперамент.
Увійшов Вільга і кинув в'язки ключів на секретер: Марта помітила, що за стіною, з-за якої долинало досі тихе, але безперервне гудіння верстату, запала тиша.
— Котра година? — спитала вона.
— Четверта, — відповів Вільга, глянувши на золотий «лонжин».
— Вже пізно, — зітхнула Марта.
— Ще не пізно, зовсім не пізно! — вигукнув Метеор і схопився з крісла; він поставив нову пластинку, з адаптера полинули звуки швидкого танцю.
— Ходімо, — владно заявив Метеор, схопивши Марту за руку і мало не піднявши її з крісла.
«Власне, — подумала Марта, — мені все одно треба було б піти пообідати. Я можу тут ще побути з годинку».
Вільга з чаркою в руці сів на бильце шкіряного крісла й стежив, як вони танцюють.
— Вам цей танець подобається? — спитав Метеор, притягуючи Марту ближче до себе. — «Ми-и-и-ла мо-о-я-я…», — почав підспівувати він.
Марта танцювала добре, але неохоче.
— Так близько не можна, — рішуче відсунулась вона від Метеора, — хто так танцює?.. І взагалі, чи не вважаєте, що це ідіотизм бути вдвох, коли пан інженер сидить і нудьгує?
«Як вона змінилася! — дивувався Метеор, — на товчку була зовсім іншою»…
— Алюсю, — раптом заговорив він, — залишмо ще раз пані Ірму на хвилинку. В мене до тебе одна справа…
— Будь ласка, — мовила Марта, — не соромтесь. Вони вийшли в контору, і Метеор старанно завісив портьєри, щоб Марта не могла підслухати.
— Ти, Алюсю, — почав він, — товариш мені чи ні?
— А хіба що? — холодно запитав Вільга.
— Компаньйон ти мені чи ні? — наступав Метеор, — ну, скажи!
— А як компаньйон, то що?
— То змивайся звідси. Випий горілки, поїдь у кіно або на прогулянку до Віланова, — куди хочеш, — квапливо говорив Метеор. — А я з нею тут залишуся. На дві години, не більше. Скажеш, що по телефону викликали, щоб не сполошити її. Я тут трохи її підпою, потім умовлю, і все буде гаразд. Ну, як? Домовились?
Вільга довго дивився на Метеора своїми бляклими очима.
— Ну? — нервувався Метеор; піт заблищав у нього на лобі.
— Ні, — твердо заявив Вільга, — і мови не може бути про це.
— Ти що, здурів? — вигукнув Метеор, — реформатор знайшовся! Рятівник! З якого це часу тебе дратують такі речі? Громадський благодійник!
— Ти базіка, — промовив без усякої люті Вільга, — заткнись, гаразд? А зараз слухай: ти сам попрощайся і йди під три чорти…
Метеор сів від здивування на стіл і з хвилину мовчки дивився на Вільгу, потім тонко, вискливо зареготав.
— Ой! Тримайте мене! Не можу! — заливався він. Вільга дивився на нього без злості, холодно, ніби щось обмірковував.
— Чекай, — сказав за хвилину, — ми зробимо інакше. Ти лишишся, і ми будемо діяти вдвох… Якось помиримось, — і він неприємно посміхнувся, показуючи жовті від тютюну, широкі, мов лопати, зуби.