Калодонт відчув, як його щось кольнуло від зворушення. «Кохаються, як у кіно… — подумав він, — відразу біжить їй на поміч, мов той Родріго. Тільки розмовляють між собою якось різко, наче глузують. Видно, тепер вже така мода».
— Це ми зробимо, тільки… чи це вам не зашкодить?
Потім буде видно… — не без гумору сказав Гальський і обережно сів на ліжко.
— Куди тепер? — спитав Калодонт, коли вони сіли в таксі.
— Сам не знаю, — сказав Гальський; обличчя його було бліде, мов крейда, — знаю тільки, що ключі від моєї квартири і гроші залишились там, — він рухом голови показав на лікарню.
— Гарненька історія, — сказав Калодонт і назвав шоферу свою адресу.
«Це була справжня втеча, — подумав Гальський, всміхаючись, — але від кого? Невже від Олімпії?»
Коли вони заходили в чистеньку кімнату, де пахло м'ятою, сухою материнкою і смаженим м'ясом, Юліуш Калодонт сказав зляканій Гелені Ліпінській, своїй господині:
— Це, пані Ліпінська, мій племінник з Закрочим'я. З ним трапився нещасний випадок. Ми повинні потурбуватися про нього.
Стара господиня хитнула кілька разів тремтячою, вже посивілою головою і прошамкала беззубим ротом:
— Матір божа, це все ті мотоцикли. — Потім подала Калодонту листа, якого півгодини тому хтось встромив за чисто вимитий поріг цієї бідної, але охайної оселі. Лист був без підпису і мав тільки два лаконічних речення:
«Приходив до вас, пане, кіоск зачинений. Завтра, в п'ятницю, о десятій годині в Уяздовському парку, на дитячому майданчику, лавочка зліва».
Калодонт стояв з листом у руці, хмурячи брови, що робив завжди, коли передбачались пригоди; Гальський відпочивав на плюшовому дивані і намагався порозумітися з канарками, що висіли аж у трьох клітках — тут таки, поблизу.
— Пане Юліуше, — раптом промовив Гальський, — якщо вже доля зв'язала нас з вами, я мушу сказати вам усе. Я вирушив шукати Марту, яку кохаю, це правда. Але моя мета номер два — не менш важка, — це знайти чоловіка, якого називають у Варшаві ЗЛИМ. Я маю сказати йому щось надзвичайно важливе. Мене гнітить переконання, що справа Марти якось зв'язана із справою цього чоловіка. Про це свідчить багато фактів.
Хоча Юліуш Калодонт вже встиг трохи призвичаїтись до недбалого тону, яким доктор Вітольд Гальський оповідав найістотніші речі, одначе цього разу лист випав у нього з рук. Він нахилився і приховав замішання.
Погожого травневого ранку Уяздовський парк — місце радості і веселощів; отож, самотній молодий чоловік, що сидів на лавочці, не міг не піддатись загальному настрою. Він сидів у лінивій позі, уважно приглядаючись до хлопчаків, що грали в «зоську». Кожне покоління десятирічних дітей має свою улюблену гру. Останні роки у Варшаві панувала так звана «зоська», гра нескладна, яка полягала в підкиданні ногою вовняної кульки, всередині якої міститься олов'яний тягарчик. Така гра, — без сумніву, солідна підготовка до футболу.
Серед гарної зелені дерев і галявинок, порослих травою, серед клумб, на залізних місточках і майданчиках, посипаних гравієм — одне слово, скрізь — сновигала дітвора. Ясна річ, була вона розмаїта — від безпорадних немовлят до дванадцятирічних шибеників. Тут можна було бачити замислених і галасливих, вихованих і пустотливих хлоп'ят. Але всі вони були веселі й радісні, незважаючи на дрібні непорозуміння, сльози та жалібно вигнуті підківкою губки. Тепле сонце приязно золотило кольорові м'ячики й дзиги, обручі, що вічно тікали від паличок, ходулі, тачки, відерця й двоколісні велосипедики, на яких малі велосипедисти з висолопленими від зусиль язиками снували сеіред галасливої юрби.
— Він б'ється! — Мамусю, ой-ой, мені треба! — Давайте гратися в хатки? — Юрек — дурник, Юрек — дурник! — Тьотю, вона показує мені язика! — Такі вигуки чути було з усіх боків.
Рум'яніли щічки, блищали оченята; запах весни й розігрітих од веселої біганини дитячих тілець наповнював усе навколо.
Самотній молодий чоловік з худим, засмаглим обличчям, що сидів на лаві, заклавши руки в кишені, приязно всміхався цій веселій метушні.
«За моїх часів, — схвильовано згадував чоловік у темних окулярах, — ми цього не знали, ми грались в інші ігри…»
Хлопці, що грали в «зоську», наближалися до його лавочки. Всім їм було майже по дванадцять років. Вони були в коротеньких штанцях, досить обшарпаних светрах і надто великих чоботях. Один з хлопчакіз підкинув «зоську» носком чобота, мабуть, разів з п'ятдесят, інші діти стежили за ним і лічили з напруженою увагою; нарешті, хлопчак схибив, і «зоська» впала на землю. Всі відразу ж збилися в галасливу юрбу, борюкалися й штовхали один одного, змагаючись за те, кому тепер підкидати. Плечистий кирпатенький блондинчик вхопив «зоську» і поклав її в кишеню.