— Шаю! — свиснув він крізь зуби.
Від групки молодих людей, що курили біля залізного ліхтаря, відокремився невисокий юнак. Крушина кинув йому квапливо кілька слів, і Шая кивнув головою.
— Ну, ходімо звідси, — наказав Шая, повернувшись до своїх людей. «Гвардія» засунула руки в кишені і хистким кроком рушила в бік Желязної.
Роберт Крушина повернувся нагору, Вільга сидів у кріслі, курив сигарету й дивився на Марту, яка й досі нерухомо стояла в дверях алькова. В очах Вільги пломеніли не відомі досі для Крушини вогники.
— Роберте, — не кваплячись, промовив Вільга, — після усіх прикростей, яких ми зазнали від цієї пані, чи не належить нам якась компенсація?
— Компенсація? — невпевнено запитав Крушина, бо не розумів цього слова.
— Я гадаю… — сказав Вільга, і з небувалою швидкістю почала тремтіти в нього права верхня повіка, — я гадаю, Роберте, що ти — правильний чоловік, справжній мужчина. І знаєш, скільки чоловік натерпиться у житті від цих дівок, скільки вони кривд завдадуть, скільки коників викинуть, скільки разів роги наставлять, як хтось інший підвернеться.
— Це правда, — згодився Крушина, — вірно говорите, пане інженер… — Він голосно зітхнув, пригадавши щось таке, про що волів мовчати.
Марта кинулася через поріг, очі в неї розширилися від жаху, вона відразу здогадалася, до чого хилить цей змарнілий, збляклий страшний тип. Раптовим рухом зачинила за собою двері й блискавично почала присовувати до них усе, що тільки було важкого в алькові. «Ой боже мій, що ж це буде? Що ж це буде? Як я…» зринало в її розпаленій жахом голові.
— Ха-ха-ха, — засміявся Вільга, ніби підбадьорений вчинком Марти; його лиса голова вкрилася пурпуром, — чуєш, барикаду будує? Дівчина знайшлась!
— І справді, — ствердив весело Крушина, — оце так новина! Новий спосіб вести суперечки. Ха-ха-ха!
— Ну, Роберте, починай! — скомандував Вільга і стукнув кулаком у двері. Меблі з легким гуркотом відсунулися навіть від цього легкого натиску. В кутку кімнати стояла Марта а важкою бронзовою попільничкою в руці.
— Якщо хтось із вас… — почала вона здушеним голосом. По щоках її бігли сльози, великі й блискучі, як срібний горох.
Але інженер Альберт Вільга кроком лунатика пройшов через альков. Наблизившись до Марти, він не затримався, а пішов далі, в бік кухні, мов стріла, що не влучила в ціль і летить далі у просторі.
— Інженере, — несподівано гукнув Крушина, — я їду на Пружну.
З кухні не долинав жоден звук. Вільга стояв біля раковини і тремтів усім тілом, мов у пропасниці. Та ось він опанував себе, запалив сигарету і зайшов до алькова.
— Гаразд, — сухо сказав він, — я одвезу тебе.
Вони разом вийшли з квартири, і Вільга замкнув її на ключ. Внизу вивів з гаража оливковий «Гумбер». Іншої машини напохваті не було.
«Чудова машина», подумав Генек Шмігло, злегка загальмувавши на перехресті Ясної і Свєнтокшизької. Був ранній, дуже ясний вечір. Світлові сигнали перехрестя вигравали яскравими кольорами на тлі свіжих мурів. Генек шанобливо погладив кермо «Шоссона»; машина була порожня, зовсім новенька, ще не об'їжджена. Кілька днів Генекові нагадувала про себе розбита п'ять тижнів тому ключиця. Хоча він уже повернувся на роботу, йому доручали лише переводити порожні автобуси з гаража в гараж або виїжджати машиною, щоб заступити якийсь автобус, що вийшов з ладу.
Виїжджаючи з Ясної на вулицю Згоди, він помітив довгий ряд легкових машин, які стояли за двома тролейбусами перед трикутним серцем міста — майданчиком на перехресті Братської, Шпитальної і Хмєльної. Вулиця тут була вузька, рух транспорту великий, місце людне. Переїзд був на хвилину закритий сигналом світлофора, а тролейбуси на зупинці створювали ще додатковий затор. Генек загальмував і зупинився тут же, за «Варшавою».
І тут краєчком ока, в зовнішньому випуклому дзеркальці Генек помітив схожу на бульдога вантажну автомашину марки «Шевроле». Вона мчала з боку вулиці Сенкєвича з недозволеною швидкістю: її плоска заґратована вітрова шибка мигнула в дзеркалі; короткий виразний силует машини, порушуючи правила руху, врізався в вільну смугу лівої частини вулиці; почулось страшне виття шин: шофер загальмував. «Шевроле» крутнув несподівано вбік, промчав широким колом по тротуару. Пролунав страшний крик, «Шевроле» зіп'явся в дивнім ривку, мов кінь перед перешкодою, і, відчайдушно лавіруючи, метнувся в потік машин, що саме рушив уперед. На тротуарі між магазином оптики і крамницею, де продавали білизну, лишився труп молодої дівчини.