Бала це стара, справжня варшавська брама — темна й облуплена. Маленька лампочка, що висіла високо вгорі, блідо і каламутно освітлювала напівкругле склепіння; внизу темні тіні чергувалися з бліками, що падали з вікон флігеля в подвір'ї.
Брама була порожня. Гальський невпевнено зупинився посередині, спершись на ціпок, і уважно роздивився навколо. В цій напівтемряві він скоріше відчув ніж побачив пустку; пню відразу ж охопили тисячі сумнівів і тривог. Визирнув на подвір’я — воно також було порожнє, поцятковане вогнями з вікон, крізь які подекуди долинали голоси жінок, що порались в кухнях. І раптом погляд Гальського зупинився в найтемнішому кутку брами: там блищало двоє іскристих білих очей, наче повислих у порожнечі, відокремлених під невидимого обличчя, голови, постаті. Після секундного вагання Гальський зробив крок до цих очей.
— Адже вас тут не було? — тихо кинув він.
— Був. Весь час, — так само тихо відповів ЗЛИЙ. Це були перші слова, які почув від нього Гальський; кров прилила йому до обличчя, серце сильно застукотіло, бо саме таким уявляв він голос ЗЛОГО — низький, сильний, гучний, якийсь надзвичайно варшавський, з трохи навіть зневажливими інтонаціями.
— Де Марта? — рішуче спитав Гальський. Вимовляючи в темряві це ім'я, він відчув, як залишає його хвилювання.
— Чого ж ви не шукаєте її? — спитав ЗЛИЙ. Якась дивна глузливість крилася в цьому запитанні, і прожектори білих очей раптом наче пригасли від сорому.
— Я ледве стою на ногах, — тихо пояснив Гальський. — Знаю, що повинен… — Він важко сперся плечем об стіну; але білі очі не зрушили з місця, рука з темряви не простяглась і не підтримала Гальського.
— А навіщо ж ви передчасно вийшли з лікарні? — пролунало безжалісне запитання.
— Це був мій обов'язок, та зрештою… — підвищив голос Гальський, — я не повинен вам пояснювати цього.
— Як так, то й так. Ваше право.
— Послухайте мене, — Гальський відірвався від стіни і ступив крок уперед. — Ніхто з нас обох не має прав на цю дівчину. Ніхто. Ні ви, ні я.
— Ні ви? — білі очі блиснули, як хвилину тому, але в низькому, дзвінкому голосі затремтіла ледь вловима надія.
— Ні я, — промовив рішуче, без тіні співчуття Гальський. — Хто може мати якісь права на Марту? Ці права, — додав він обережно, — ми будемо здобувати зараз. Саме зараз.
— Але ж ви кохаєте її? — низький, дзвінкий голос у темряві набрав хрипкої задерикуватості, — правда? Скажіть.
— Кохаю, — відповів Гальський. Білі очі згасли.
— Пане Гальський, — залунав у кутку низький і хрипкий голос, — чи знаєте ви, що можете залишитись у цій брамі? Такі речі трапляються з людьми, які надто рано встають з ліжка після важкої хвороби.
— Знаю, — спокійно мовив Гальський, — а чого ж тоді ви її не шукаєте?
В цю хвилину до брами вбіг якийсь хлопчак і голосно свиснув. Налетів на Гальського, зупинився на мить, пробурмотів: «Пробачте…», минув його і побіг у двір, оглядаючись на браму. Гальський відчув, що чиясь рука делікатно потягла його із смужки вуличного світла в темний куток.
— Ви стоїте на проході, — обізвався дуже тихий голос.
Гальський почав шукати очі, але їх поблизу не було, натомість на секунду блиснув сірник, і зажеврів вогник сигарети, освітлюючи в мороці червонаві контури обличчя.
— Може, хочете закурити? — спитав ЗЛИЙ.
— Хочу, — сказав Гальський і простяг руку за сигаретою.
— Я шукаю її, — сказав ЗЛИЙ, — цілий день був на товчку. Розпитував одного комбінатора, продавця хімікатів для виведення плям, знаєте, одного з тих, що торгують біля рундуків. Він взагалі знає, що там робиться, але цього разу не міг мені сказати нічого. Вчора був на площі великий рух.
— Я знав, зо слід з товчка буде непевний, тому й хотів з вами зустрітись, — продовжував ЗЛИЙ. — Одна голова добре, а дві краще.
— Ви кохаєте її? — раптом різко й нечемно спитав Гальський.
Білі очі небезпечно запроменіли біля самісінького обличчя Гальського.
— Не ваше собаче діло, — грубо відповів ЗЛИЙ.
— І все-таки ви хочете допомогти мені розшукати цю дівчину? — тремтячим від напруження голосом запитав Гальський. З хвилину стояла важка, гнітюча тиша, тільки блимали пурпурові вогники сигарет.