Дзярський потримав кілька секунд трубку біля вуха, потім повільно поклав її. Ввійшов Мацєяк з клаптиком паперу в руці.
— «Інженер Альберт Вільга. Автомайстерня. Вулиця Крохмальна», — прочитав уголос Дзярський. Він встав і спитав Едвіна Колянка, що стояв біля вікна: — Поїдете зі мною?
Колянко курив, замислившись.
— Це все-таки Гальський, — почав він і за хвилину нерішуче відповів: — Чи варто? Мабуть, там уже нікого немає. Ви візьмете з собою людей? — поцікавився він.
— Ні, — сказав Дзярський, — поїдемо вдвох.
— Гаразд, — неохоче погодився Колянко. Видно було, що сором примушує його перебороти страх.
Через десять хвилин чорний, блискучий «Сітроен» зупинився на розі Желязної і Крохмальної. Колянко і Дзярський вийшли з машини. Поручик замкнув дверцята і глянув на годинник. Було майже пів на десяту. Він знайшов будинок, перевірив номер і назву майстерні, брама була широко відчинена. Він обережно й повільно зайшов на подвір'я, Колянко посувався за крок позаду нього. Дзярський вийняв з кишені сильний електричний ліхтарик, і сніп білого світла прорізав темряву.
— Ого, — пробурмотів Дзярський. В смузі світла заблищав першокласний лімузин. Поручик підійшов ближче. — «Гумбер», — прочитав він марку автомашини. В світлі ручного ліхтарика заблищали залізні стрімкі сходи. Дзярський наблизився, послав угору промінь світла, послухав з хвилину. Не чути було жодного звуку.
— Підемо? — спитав неохоче Колянко, показуючи рухом голови на сходи.
— Ні, — тихо відказав Дзярський. — Ніхто нас туди не кликав. Ми не маємо наказу робити обшук. — Повільним кроком, пильно оглядаючись, він вийшов з гаража. Колянко непомітно витер з лоба піт. Перестав боятися, але відчував глибоке незадоволення. Щось тягнуло його нагору, на сходи. Якийсь непереможений до кінця інстинкт отруював йому спокій, виводив з рівноваги. «Були вже такі цікаві, — казав він собі, —яким така цікавість коштувала життя. Теж журналісти». І болісний спазм стиснув йому серце.
Пан у котелку з парасолькою пройшов вулицею Широкий Дунай до реконструйованих мурів, пробрався крізь хаос риштувань та між стосами дощок, трохи поблукав серед характерного варшавського краєвиду, сіро-зеленого від цементного пилу, і вийшов на вулицю Фрета. Тут він зайшов до маленького, з низькою стелею ресторанчика, сів у кутку на табуреті і замовив маринованого оселедця та грудинку з капустою. Оселедець був добре-таки вимочений, жовтаво-коричньовнй шматок грудинки апетитно пахнув поміж купками прикрашеної зеленню картоплі та запашною кисленькою капустою. Пан з парасолькою впорався з цією їжею швидко і з такою енергією, яку важко було вгадати в його щуплій постаті. Офіціант приніс блідо заварену каву; випивши її, пан з парасолькою вийняв з кишені якусь книжку і заглибився в читання.
Одірвав він очі від книжки лише тоді, коли за ґратованими шибками стильного вікна почав западати морок. Сховав книжку в кишеню, розплатився і вийшов.
Погода зіпсувалась, нависли важкі хмари, освітлені сяйвом великого міста. Зірвався вітер. Ліхтарі, прикріплені до стін будинків, немов світляні квіти, кидали фіолетовий відблиск, сповнюючи морок відтінками барв штукатурки. Вулиці обезлюдніли, навіть зовсім опустіли, хоча було ще не дуже пізно.
Пан з парасолькою минув загорожу нових будов і крізь розгардіяш будівельних матеріалів пробрався в коротку, темну, вибоїсту ущелину Новомєйської.
— Пане, — почувся тихий хрипкуватий голос.
Пан у котелку поволі обернувся, недбало, але насторожено: голос долинав з вузького проходу, обмурованого камінням коридорчика, ледь помітного під наметом з дощок, драбин і риштовань.
— Пане, — знову повторив голос майже над самим вухом, — купи цеглину.
І тут пана в котелку хтось силоміць втягнув між побілені вапном дошки й притиснув до муру; він не бачив людини, яка вимовила ці рішучі слова, зате на рівні свого обличчя, перед самісіньким носом, помітив чудово запаковану в газету величезну цеглину. Ще хвилина, і зіткнення цеглини з його носом могло стати неприємною реальністю.
Він інстинктивно відступив, але дужа рука вхопила його за піджак на спині. Повернувся обличчям до незвичайного продавця і запитав:
— А скільки це вона коштує?
З біластої темряви риштовань блиснули малі оченята, війнуло кислим подихом.
— Двадцять злотих, — відповів хрипкий голос.
— Зовсім дешево, — здивувався пан у котелку: він без вагання вийняв гроші і простяг у темряву.
— От і добре, — промовив хрипкий голос, — а це вам. — За цими словами незнайомий ткнув йому в руку цеглину, від чого пан у котелку аж захитався. Водночас він відчув, що вже вільний. Обтрусивши одежу, одступив на два кроки і кинув цеглину на смітник.