Вона раптом замовкла і втупила в Олімпію маленькі, глибоко посаджені голубі очі. Нав'язливий погляд цих очей став нестерпним, і раптом Олімпія зрозуміла все: в них палала дика, болісна заздрість, безнадійні ревнощі, що точили серце.
— Розумію, — мовила Олімпія; до неї повернулася її природна впевненість у собі. — Розумію, — повторила вона, — ви — пані Анеля? Пан Меринос говорив мені, як ви про нього піклуєтесь.
— Говорив? — зніяковіла Анеля від цієї несподіваної зміни в Олімпії, — тільки… Ви самі розумієте… Те, що ми тут говоримо, тільки між нами, гаразд?.. Заберіть його! Візьміть його собі! Так буде краще для нього!
Олімпія здивовано вдивлялася у грубе, вкрите шаром гриму і рум'ян обличчя. «Видно, була колись гарна, — подумала вона великодушно, — грубувата, але гарна». Взяла трубку телефону, що стояв на одній з полиць, і набрала номер. В трубці залунав глибокий чоловічий голос: «Алло!»
— Філіпе, — сказала Олімпія, — я щойно одержала твого листа. Охоче зустрінусь з тобою. Може б ти заскочив до мене?
— Гаразд, — спокійно відповів Меринос; кімната ходила ходором перед його очима, — буду за десять хвилин!
Олімпія поклала трубку.
— Пан Меринос зараз буде тут.
— От і добре, — сказала байдужим тоном Анеля, — все гаразд.
Повернулась і, приховуючи сльози, що заясніли в куточках очей, вийшла, не попрощавшись. Вона раптом збагнула, що незабаром перестане бути навіть служницею для Філіпа Мериноса.
Філіп Меринос мчав по сходах, мов школяр. Він нічого в цю хвилину не пам'ятав. Всі думки його були біля Олімпії.
За сім хвилин уже заходив до її крамниці. Олімпія сиділа на низенькому стільчику над розгорнутим журналом і вдавала, ніби читає і розглядає ілюстрації. Меринос зачинив за собою двері, Олімпія підвела голову, і вони з хвилину пильно, напружено, мовчки дивилися одне на одного. Зустрілися вперше за останні два місяці.
— Добрий день, — мовила Олімпія, встаючи. Підійшла до вхідних дверей і замкнула їх на ключ. — Поговоримо нагорі, гаразд? — несміливо посміхнулась.
— Як хочеш, — байдуже промовив Меринос. Він був зворушений і злостився сам на себе.
Нагорі Меринос сів у глибоке шкіряне крісло й запалив сигарету. Олімпія примостилась на краю тапчана.
— Слухаю, — серйозно мовила вона.
— Я хотів тобі задати два запитання, — мовив Меринос хрипкуватим голосом.
— Яке перше?
— Чи хочеш ти післязавтра вийти за мене заміж?
— А друге?
— Чи змогла б ти мені позичити до завтрашнього вечора п’ятдесят тисяч злотих?
Олімпія закліпала очима. Серце в неї закалатало.
— А можу і я задати два запитання? — тихо спитала вона.
— Будь ласка.
— Чого тобі захотілося, щоб я вийшла за тебе заміж після всього, що трапилось?
— Бо кохаю тебе.
— А навіщо тобі гроші?
— Бо тоді я зможу добути завтра близько мільйона влотих.
— Яким чином?
Меринос глибоко затягнувся сигаретою.
— На це я відповім лише тоді, коли ти даси відповідь На перше моє запитання, — промовив він ще тихше, але наполегливо.
Олімпія затулила обличчя руками. Нарешті підвела голівку і окинула Мериноса найяснішим з усіх своїх волошкових поглядів. В очах її була згода.
— Я буду твоєю дружиною, — сказала вона, — можеш нічого мені не говорити. Я про все здогадуюсь.
Філіп Меринос підвівся з крісла і почав кружляти по великій кімнаті, мов похмурий, сповнений звірячої радості тигр. Невблаганна хижість струмувала від кожного його руху. Він підійшов до тапчана і сів біля Олімпії.
— Олімпіє, — обізвався він здушеним голосом, — ти ні про що не здогадуєшся. Але слухай… Я завжди мріяв, що ти станеш моєю дружиною і житимеш зі мною в одній з розкішних вілл у Шрудборові або в Констанціні, що наші діти будуть дітьми голови Філіпа Мериноса, шанованого всіма господарського діяча і громадянина. Але ці мрії не здійсняться. Післязавтра ми виїжджаємо за кордон. Точніше кажучи, тікаємо. Ти згоджуєшся на це?
Олімпія нічого не відповіла. Тамуючи сльози, вона нервово кусала хустинку.
— Ці гроші, — пояснював Меринос, — потрібні мені на сьогодні, на один день чи, може, навіть на дві години. Я багата людина, Олімпіє, — він раптом обернувся і схопив її за руки, — дуже багата людина. Я маю величезний капітал в іноземній валюті й коштовностях, який ми візьмемо з собою за кордон. Ця дрібна сума — п'ятдесят тисяч злотих — потрібна мені зараз у цю ж хвилину, щоб здобути сотні тисяч, потрібні нам на виїзд. — Він знизив голос і довірливо зашепотів: — У мене в Щеціні є надійний чоловік, котрий нам усе влаштує. Він там на високій посаді. У середу будемо в Копенгагені. Зрозумій, ці кілька грошів — п'ятдесят тисяч — потрібні лише на те, щоб не звертатись до банку. Мені не хочеться вже нічого розмінювати, не хочеться чіпати ні валюти, ні коштовностей, розумієш?