Ефект цих слів і цього жесту був, що й казати, дуже сильний. Шая перший підняв обидві руки вгору, його світлі очі розпачливо забігали, худорляве обличчя зблідло, проте видко було, що він ні на секунду не перестає комбінувати, як би тут змінити своє становище. Зільберштейн занімів, широко роззявивши рота, на лобі в нього заблищав рясний піт; він підніс руки вгору, нібито з величезного подиву. Найповільніше підіймав руки вгору Філіп Меринос: обличчя його потемніло, шия надулась, очі зловісно палились кров'ю, видно було, що він не думає про капітуляцію. І його найсуворіше пильнував очима Йонаш Дробняк: чемний погляд конторського відвідувача враз обернувся на бистрий, похмурий, на погляд людини, що бачить усе наскрізь.
Всіх здивувала поведінка Роберта Крушини. Він не підніс рук догори. Зробив два не дуже квапливі кроки і став біля Дробняка так, що дуло револьвера вперлося в його, Крушини, живіт; потім, нахилившись над Дробняком всісю своєю плечистою постаттю, розчепірив пальці правої руки, вхопив нею без особливих труднощів обличчя Йонаша Дробинка і промовив майже без злості, скоріше з поблажливою глумливістю:
— Ах ти… блощице! — і злегка штовхнув того рукою.
Йонаш Дробпяк, наче викинутий з катапульти, полетів у куток кімнати й упав, перевертаючи крісло; падаючи, він у паніці заплющив очі. Через хвилину, начебто заспокоєний, лежачи мальовничо в кутку, він обережно підвів повіки, здивовапо озирнувся навколо і спитав:
— Ми ще тут? — ніби не вірячи в цей звичайний факт, потім обережно помацав по кишенях. Заспокоївшись, він докірливо зауважив:
— Це не за правилами, пане Крушино. Так не роблять. Дуже шкода, що ви не дотримуєтесь стилю. Коли хтось каже: «Руки вгору!», треба їх смирненько підняти. Як буває: в книжках і в фільмах.
У Мериноса здивовання відібрало мову, він не знав, чи сміятись йому, чи боятись револьвера, що весь час стирчав у правій руці Дробняка. Дилему знову розв'язав Крушина. Він зробив два кроки до Дробняка, що лежав у кутку, раптом наступив йому на руку і притис до підлоги. Гримаса болю скривила жовте, посіріле раптом обличчя лежачого, з поранених пальців випав револьвер. Тоді Шая і Зільберштейн кинулися в куток, і град ударів та штурханів посипався на йонаша Дробняка. Крушина нахилився, підніс револьвер і віддав Мериносу.
— Залиште його, — крикнув Меринос, і через хвилину Йонаш Дробняк важко, майже безтямно підводився на коліна, підіймаючи закривавлене, посиніле і розпухле обличчя. Шая весь час тримав його за вилоги подертого піджака.
— Що зробити з ним, шефе? — спитав він, зловісно шепелявлячи; очі його звузилися у якісь криві шпаринки, в яких зяяла звіряча жорстокість.
Меринос бавився револьвером.
— Поки що нічого, — буркнув він, — сховаємо його як слід. А завтра віддамо громадянинові Кудлатому. Той поговорить…
— Пане голово! — розпачливо вигукнув Крушина, хапаючись обіруч за голову, — цей чоловік врятував вам життя, а ви хочете його завтра віддати Кудлатому? Так не можна!
— Саме тому, що врятував, — силувано посміхнувся Меринос, — ми віддамо його завтра, а не сьогодні. Оце й буде його нагорода.
— Адже ми вже знешкодили його, — плаксиво стогнав Крушина, — він дістав по ребрах. Має науку. І досить з нього.
Йонаш Дробняк став на коліна і важко сперся на стіну. Його спухлі, з криваво-синіми подряпинами губи задрижали.
— Панове, — з зусиллям промовив він, — якщо ви не випустите мене звідси до завтра, по мене сюди прийде ЗЛИЙ. Завтра ЗЛИЙ розпечатає конверт з докладною адресою і описом місця, в якому я зараз перебуваю.
Рука Шаї мимоволі відпустила вилоги роздертого піджака. Зільберштейн якось комічно скривився. Обличчя Мериноса перекосилося від гніву.
— Ах, та-ак? — пробелькотів він зблідлими вустами, — так? Ну, то будь спокійний, сучий сину. Твій ЗЛИЙ завтра вже ні по кого не прийде. Перестане приходити. Цього разу… назавжди! — Раптовим рухом він відвернув голову і крикнув Крушині:
— Роберте, відчини!
Крушина підскочив до однієї із стін, крутнув ключем у лакованих білих дверях і відчинив їх: це було щось на зразок стінної шафи, — вона була не глибока, але замість підлоги на дні її чорнів якийсь отвір. Одним ривком Меринос жбурнув Дробняка в шафу, повернув ключа й сховав його до кишені. З-за лакованих дверей ще з хвилину долинало глухе шарудіння тіла, що падало вниз.
Той ресторан тепер спалений, пане голово? — спитав, заїкаючись, Зільберштейн, показуючи пальцем на підлогу.
— Що це тобі спало на думку, Льово? — широко посміхнувся Меринос; він сховав револьвер Дробняка в шухляду письмового стола і мовив з колишньою ввічливістю і самовладанням, що несхибно викликали довір'я: