— Дякую й до побачення, — Дзярський простяг руку сестрі.
На сходах поручик зупинився, щоб запалити цигарку. Коли він підвів голову, перед ним стояв редактор Едвін Колянко.
— Радий вас бачити, — привітався Дзярський.
— Правда? — здивувався Колянко. — Це вже щось нове в наших відносинах. Ви у службових справах?
— Без сумніву, — відповів Дзярський. — Так само, як і ви. Хіба ні? Адже в цю пору сюди вже нікого не пускають,
— І так і ні. Ви можете мене затримати за зловживання службовим становищем, бо я скористався із своєї посвідки, щоб відвідати мого друга, лікаря Гальського.
— А лікар Гальський вже не працює в швидкій допомозі? — спитав Дзярський.
Колянко пильно глянув на нього.
— Ви знаєте лікаря Гальського, пане поручику?
— Особисто ні. Знаю тільки, що це один з кращих лікарів швидкої допомоги.
— Лікар Гальський, — поволі відповів Колянко, — був тяжко побитий кілька днів тому на вулиці. В Єрусалимських Алеях. Він ще й досі непритомний. Лікарі констатували пошкодження основи черепа і струс мозку. Побоюються за його життя.
Якусь хвилину обоє мовчали, потім Дзярський мовив замислено:
— Лікар Гальський був прихильником і головним автором досить фантастичної теорії щодо останніх актів хуліганства у Варшаві. Якісь повні романтичної фантазії, барвисті історії про нового Зорро, ворога зла і насильства, таємничого постраху варшавського хуліганства. Я б мусив і сам догадатися, що ви з ним знайомі, — додав він з посміхом, проникливо дивлячись на Колянка.
— Так, — ствердив Колянко, — ми знаємо одне одного дуже добре.
— Мене ось що дивує, — продовжував Дзярський, — як це я не знав про випадок з лікарем Гальським.
Обидва зайшли до канцелярії. Дзярський пред'явив свою посвідку і зажадав, щоб йому показали акт про прийняття Вітольда Гальського до лікарні.
Немолодий худий співробітник у сірому халаті сказав:
— Я саме тоді чергував і добре пам'ятаю, як це було, пане поручику. Вітольда Гальського привезла не швидка допомога, а звичайне таксі. З ним був якийсь пан, котрий виконав усі формальності.
— А який же він був на вигляд, цей пан? — швидко спитав Дзярський, охоплений раптовим передчуттям.
— Такий низенький, немолодий пан у котелку, з парасолькою, — відповів співробітник. — Жовте кістляве обличчя і старомодний комірець. Я запам'ятав його добре, бо ще здивувався, як це такі оригінали ходять досі по світу.
Колянко, здавалося, був дуже вражений цим повідомленням.
— Я був переконаний, що його привезла швидка допомога, — тихо мовив він. — Який недогляд…
— Ні, ні, — відповів співробітник. — Якраз не швидка допомога, як тих останніх шістьох. І тому пан поручик не дістав про Гальського рапорта від швидкої допомоги.
— Яких шістьох? Звідки? — здивувався Колянко. — Нічого про них не знаю…
— От ми й сквитувалися, — ущипливо зауважив Дзярський. — Я не знав про Гальського, ви не знаєте про цих шістьох. Ви мені розповіли про Гальського, я вам розповім про тих. Можемо йти. До побачення, — кивнув він головою співробітнику в сірому халаті.
Обидва вийшли на вулицю. Дзярський наблизився до машини.
— Може, трохи прогуляємося? — спитав Колянко,
— Охоче!
Дзярський відіслав машину.
Вони йшли Новогрудською вулицею до центра, прямуючи під низькими ліхтарями серед голих ще дерев у млі вогкого вечора, що снувався поміж чорними мурами.
— Слухаю вас, пане поручику, — нагадав Колянко. — Чекаю вашого реваншу.
Коли Дзярський скінчив оповідати, Колянко сказав:
— Наскільки я встиг вас вивчити, ви розповідали мені все це зовсім не з огляду на якусь там гру чи необхідність реваншу. У вас є своя мета.
— Правильно, — відказав Дзярський, — я хочу, щоб ви про це написали.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Якусь хвилину вони йшли мовчки. Раптом Дзярський зупинився.
— Редакторе, — мовив він рішуче, — я мушу побачити лікаря Гальського.
Колянко наче отямився від задуми.
— Я ж сказав вам, пане, що він і досі непритомний, у її у нього півгодини тому. Розмовляв з його палатним лікарем.
— Це нічого, — буркнув Дзярський. — Ви, як хочете, а я повертаюсь. — Він рушив назад, до лікарні.
— Я іду з вами, — наздогнав його Колянко.
Вони швидко пройшли Новогрудською і увійшли на територію лікарні. Колянко впевнено вів Дзярського по коридорах головного будинку. Біля дверей окремої палати, де лежав Гальський, вони зустріли низенького кремезного лікаря в білому халаті. У нього було втомлене обличчя і ще більш втомлені очі.