— Звичайно, — палко зепевнив Калодонт, — незмінним і вірним.
— Добре, я скажу. Вже два тижні, як безслідно зник лікар Вітольд Гальський.
— Отой ясноволосий лікар швидкої допомоги?
— Так. — Незважаючи на всі зусилля стриматися, очі Марти сяйнули хвилюванням.
— Он воно до чого дійшло… — щиро засмутився Калоднт.
— Ні, — вперто заперечила Марта. — Але я поводилася з ним не так, як слід, і не можу навіть виправдатися, бо уявити не можу, що з ним сталося. Я дзвонила разів зо два до швидкої допомоги, але, крім повідомлення, що лікар Гальський не працює, не почула нічого. А тепер… ще й це…
Вона вийняла з кишені куртки якийсь папірець і пода Калодонтові. Калодонт уважно прочитав його. Це була повістка: Марту Маєвську викликали до суду як свідка.
Калодонт глибоко замислився.
— В якій це може бути справі? — спитав він.
— Не знаю, — трохи безпорадно відповіла Марта.
Калодонт ще раз глянув на дату повістки.
— Я піду з вами, панно Марто, — рішуче заявив він. — Хочете?
— Дуже, — зраділа Марта. — Я саме мріяла про тверду чоловічу руку, на яку могла б спертися у важкій мандрівці до суду.
Мехцінський зупинився на розі Маршалковської. Тут усе було покопане й порите глибокими канавами з містками із дощок та запобіжними бар'єрами. Тут укладали труби парового опалення для майбутніх будов. У присмерку червоніли запобіжні знаки й горіли лампи.
— Не йди, Ганко, далі, — сказав Мехцінський. — Навіщо тобі скакати через ці канави? — додав він з усміхом.
— Я проведу тебе трохи, — наполягала Ганка. — До поїзда ще багато часу.
— Ні, — рішуче обірвав Мехцінський. — Тут ми попрощаємося.
— У тебе свої коники, — всміхнулася Ганка з легкою образою. У неї було гарне, просте обличчя й добрі очі.
— Ганю, — відповів Мехцінський м'яко, — не сварися зі мною. Як я кажу ні, то ні. У мене й без цього досить клопоту.
Вони вдивлялися одне в одного, ніби не бачили ніколи: Мехцінський не міг відірвати погляду від цього молодого, свіжого обличчя і ясних очей: вони були для нього, мов рятівний борт човна, за який на бистрині хапається змучений плавець. Прохожі, що тиснулися у вузькому проході між канавами, раз у раз штовхали їх, не шкодуючи ущипливих зауважень.
— Стоїть, мов на весіллі! — буркнув хтось за Мехцінський.
— У вас, пані, що, ніг немає? — спитала якась гладка жінка за спиною в Ганки.
Але Ганка і Мехцінський не чули нічого.
— Який у тебе клопіт? — спитала Ганка. — Чому ти ніколи нічого не кажеш?
— Їдь додому, Ганко, — попросив Мехцінський. — Завтра прийду по тебе, як ітимеш з роботи.
— Вєсеку, — всміхнулась раптом Ганка, — а може ти візьмеш мене з собою в кіно? Поїду додому пізніше. Так хочеться побачити цей новий фільм. Здається, мексіканський, так?
— Ні, — гостро кинув Мехцінський. — Сьогодні ні, чуєш? Ну, змивайся вже.
Ганка надула губи.
— Як хочеш, — мовила вона ображено. — До побачення.
— Ганко, — лагідно обізвався Мехцінський. — Ну, чому ти не хочеш зрозуміти, що це все не для тебе…
— Коли не для мене, то й не для тебе, — поривчасто кинула Ганка і рушила навпростець до станції електрички.
Мехцінський пішов слідом.
— Вєсеку! — раптом зупинилася Ганка. — Ну, чому ти не покінчиш з цим раз назавжди?
Мехцінський відчув її подих. Він узяв її за вилоги зеленкуватого брезентового плаща і притягнув ближче до себе.
— Ганочко, — мовив він, — це не так просто. Я… мені часом здається, що я не можу інакше…
— Можеш… — палко заперечила Ганка. — Можеш. Напевне. Знайшов би якусь роботу, і ми б одружилися.
— Знайшов би, — невпевнено всміхнувся Мехцінський, — але що з того? Це не для мене. І так… — він хотів щось додати, але стримався в останню хвилину. «Ні, — подумав він, — не скажу їй про цю судову повістку».
— Ганко! — раптом кинув він тихо, — я повинен мати для тебе на нейлонові панчохи і на те, щоб заскочити з тобою до «Столиці» хоч двічі на тиждень. Я не з тих, що відкладають гроші та раз на місяць заходять до закусочної, і вже їм на салат чи там на тістечко невистачає.
Він одвернувся, але не йшов.
Ганка зробила крок і підійшла до нього.
— Я в тебе, Вєсеку, ніколи нейлонових панчіх не просила, — тихо сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — Як приносив — раділа, але не тому, що нейлонові, а тому, що ти їх дарував… Ну, бувай… — Вона повернулася щоб іти. Мехцінський схопив її за руку.
— Ні, Ганко, не йди, — швидко заговорив він. — Я хочу тобі щось сказати. Я вже почав…