— Це щось нове, — обізвався він за хвилину, злегка захриплим голосом. — Яка послуга тобі потрібна, Кубо?
Кубусь пішов у кімнатку з ящиками та гасовою лампочкою. Вийняв цигарку з пальців Морица й прикурив. Сів на ящик, зручно спершись спиною об стінку, і глибоко затягнувся.
— Важка справа, — серйозно відповів він. — Я хочу, щоб ти зробив мені одну важку справу, Морице.
— Кажи, — обізвався Мориц, підозріливо дивлячись на нього.
— Бачиш… Як би це тобі сказати… Це не легко…
— Знаю вже, — гостро кинув Мориц. — Нічого з цього не вийде.
— Ні! — Куба енергійно вдарив себе в груди. — Ні, Морице, хіба ти не знаєш мене? Я не цього хочу від тебе, ти ж мусиш і сам знати. Стільки років, стільки років… я й сам… подумай…
— Поки що, — відповів Мориц твердо, — ти — по той бік. Може, завтра я теж там буду, але сьогодні ще ні. Сьогодні ти по той бік, а я ні. Пам'ятай!
Він сперся плечем об мур, в позі ного була нерішучість. Кубусь всміхнувся глузливо, але нещиро. Щирий усміх був не легкою справою в цих умовах.
— Навіщо ця мова, Морице, навіщо ці жести? Ти ж знаєш добре, що я не буду лягавим і ніколи не вимагатиму, щоб ти теж став лягавим і когось продав. Я вважаю, що ви — негідники і радітиму, як вас усіх заметуть, але сам до цього рук прикладати не буду. Ти маєш до мене справу, я маю до тебе справу, от що… Ти можеш від мене дістати шанс на порятунок, а я — від тебе щось таке, що мені в цю хвилину дуже потрібне. Тільки в такий спосіб ми можемо розмовляти один з одним.
— Чого ти хочеш? — байдуже спитав Мориц. Ледве чутна втома забриніла в цих словах.
— Хочу знати… Повинен знати, — повторив Куба з притиском, — що у вас діється останнім часом? Хто, наприклад, розігнав банду Ірися? Хто обробив бражку з твого племені протягом останніх тижнів? І тебе, Морице, теж… — додав він, дивлячись на нього спідлоба.
Якусь хвилину панувало мовчання.
— Я знаю таких, — повільно відповів нарешті Мориц, — які заплатили б стільки, скільки твій редактор заробляє за цілий рік, аби тільки знати це…
Кирпатий ніс Куби ще більш задерся, ніби винюхуючи щось у повітрі, ніздрі його затремтіли. Це вже було щось! Він устав з ящика і, клацнувши пальцями, жбурнув цигарку далеко від себе.
— Отож то й є, — обізвався він, підходячи до Морица й хапаючи його за рукав. — Я теж хочу знати це, пане Мехцінський. Не для того, щоб лягавити, — ви, пане Мехцінський, повинні були догадатися про це з самого початку, — а для того, щоб знати. Бо я, пане Мехцінський, — журналіст. Журналіст повинен знати, так само, як люди повинні дихати…
— Ти знаєш Кудлатого? — кинув раптом Мориц. Кубусь завагався. Питання було таке раптове і наче безглузде, що треба було стерегтися.
— Чув щось… — відповів він обережно.
— Але знаєш, хто це такий?
Знаю… Нібито знаю. Казали, що такий існує.
Мориц мовчки штовхнув ящик і погасив гасову лампочку. Куба мимоволі відступив.
— Не бійся нічого, — зауважив Мориц з усміхом у голосі. — Ті, що хочуть знати, не повинні боятися. Одне обі скажу, Кубо: запам'ятай собі це прізвище. Ходім. — Він вийняв цеглину над головою, поставив лампочку в отвір і закрив знову цеглиною. — Щоб діти не розбили. Приходять сюди гратися вдень, — пояснив він.
Куба і Мориц зійшли вниз і за кілька хвилин опинилися на вулиці. Ясно було, що перший проводир Кубуся петляв навмисне довго. У брамі стояли люди Мехцінського.
— Ідіть нагору, — наказав Мориц. — Зараз прийду, розрахуємось.
Не доходячи до Маршалковської, Куба зупинився.
— Ну, як? — спитав він невпевнено. — В принципі ми ж не домовилися.
— Ти помиляєшся, — відповів Мориц, не дивлячись йому в очі. — Я згоджуюсь.
На обличчі Куби відбився подив.
— На що ти згоджуєшся? — спитав він тихо.
— Беру від тебе шанс і даю тобі… — Мориц ясно й непоступливо глянув на Кубу, — даю щось і тобі. Щось, як золото, про що ти навіть не мріяв. Але… гляди, Кубо, це не жарти. Такі іграшки можуть сумно скінчитися для тебе. Я знаю: ти не лягавий, ти надто багато пережив сам, щоб продавати фраєрів, навіть найгірших. Але того, що це знаю я, — недосить. Ти повинен переконати в цьому ще й інших.
Легка конвульсія стисла Кубі серце. Уперше він усвідомив собі з сліпучою ясністю, чим це пахне, як багато засідок, труднощів і найгірших несподіванок криють у собі оці на вигляд прості й начебто захоплюючі справи.
— Морице, — мовив він за хвилину з ваганням, — я не розраховую на тебе, не розраховую ні на кого. Але якби стало раптом гаряче, ти відчуєш це так само, як і я. Ситуація обопільна. Правда ж? Будь готовий до того, що в критичний момент ти виголосиш промову про журналістів, які, не злякавшись небезпеки, підохочувані палкою цікавістю…