— За мене хай у тебе голова не болить, — холодно перебив його Мориц. — Вже я дам собі раду. А ти… вирішуй. Хочеш?
— Хочу, — твердо відповів Куба.
— Ну, то слухай.
Вони рушили з місця, звернули на Маршалковську. Мехцінський, нахиляючись до Кубуся, тихо сказав:
— За годину підеш до бару «Насолода». Ріг Крохмальної і Желязної. Зачекаєш на мене. Буде там зі мною такий собі пан Роберт Крушина…
— Існував такий боксер кілька років тому. Бився у важкій вазі. Це той? — спитав Кубусь.
— Той самий. Слухай далі: отож цей Крушина шукає тепер…
Куба Вірус зупинився на розі Желязної і Крохмальної, роздивився навколо, потім глянув угору. Широко й високо здіймалася тут обдерта стіна з залізними балконами. З обох боків кам'яниці видко було чорні дошки високого паркана, який закінчувався колючим дротом. Біля Кубуся виднілися закриті віконницями вікна першого поверху: крізь шпари просочувалося світло й музика акордеона. Вечір був холодний; вхідні двері замкнені. У дверях, за шибкою, висіла скляна таблиця з блакитними літерами: «Варшавські гастрономічні заклади — бар «Насолода» IV категорія».
Кубусь поправив свій бантик-метелик, кольору смарагду з какао, глибоко зітхнув, мов плавець перш ніж стрибнути у воду, і рішучим рухом відчинив двері.
Приміщення бару було невелике, переповнене: люди сиділи за столиками, схиляючись одне до одного характерним рухом пияків, стояли в проходах і біля буфету вглибині. Кубусь із задополенннм констатував, що не привертає до себе особливої уваги.
Проте за хвилину він відчув, що за ним стежать. Кинувши поглядом навколо, Кубусь справді побачив кілька пар очей, втуплених у нього з зацікавленням, але без ворожості. Так дивляться на когось незнайомого, але не чужого. Куба легко пройшов всередину. Та почуття, що за ним слідкують, не зникало. Ще зробив два кроки вперед, шукаючи вільного столика, і тоді крізь випари й дим побачим за прилавком буфету звернене до нього обличчя дівчини. Куба відразу ж почав проштовхуватись до буфету.
Це було зовсім не легко: дорогу заступали тісно поставлені один біля одного столики, обліплені людьми, заставлені брудними чарками, кулями, пляшками горілки й штучно забарвленого лимонаду. Бар «Насолода» жив повним життям.
Нарешті Куба добрався до буфету і пильно глянув на дівчину. Вона була дуже гарна й дуже заклопотана. Швидко і вправно поралась, видаючи закуски, розкубрюючи півлітрівки, приймаючи рахунки й талони, що їх приносив офіціант. Брудний, колись білий фартух обтягав її пишну струнку постать, з високо підкачаних рукавів виглядали повні смугляві руки. У дівчини було смолисто-чорне волосся, гладенько стягнене назад, величезні темні очі й повні, гарно вирізьблені губи, яскраво підмальовані дешевою помадою, що надавало їй якогось вульгарного і водночас екзотичного вигляду. Гарні брови, зовсім недоречно підведені олівцем, здорові, рум'яні щоки викликали біль у серці від цього безглуздого нищення поганою косметикою так щедро подарованих природою скарбів.
— Гавайко, — мовила їй гладка, мов квочка, касирка з червоним обличчям, одягнена в плаття з тисяччю вісімсот сорок двома складками, — поклич-но Віцека, щоб дав нову бочку. Тут вже саме шумовиння. — Кажучи це, вона відкрутила кран порожньої бочки.
— Сестро, — обізвався Куба, — налийте-но мені одненьку й покладіть на щось шматок оселедця.
Гавайка глянула на Кубу так, ніби щойно його помітила.
— Тільки за столиком, — відповіла вона роздратовано. — Біля буфету не видають.
— Я знаю, що не видають, — нахально мовив Куба, — але, сестричко, сісти ж ніде, а мені дуже потрібна зараз одна чарка горілки і шматочок оселедця.
— Дай йому, — втрутилась касирка, неприязно дивлячись на Кубу. Вона, мабуть, хотіла уникнути зайвих суперечок.
«Гавайка… — думав Кубусь з захватом, — присягаюсь здоров'ям, справжня Гавайка з Броварної вулиці… Або з трохи дальшого архіпелагу. З Тархомінської… Чудо!»
Дівчина налила Кубусеві горілки й подала шматочок оселедця на сірнику. Погляди їх на секунду зустрілися, й у чорних очах Гавайки спалахнув вогник веселої прихильності.
— Ви, пані, не з Варшави, правда ж? — спитав Куба галантно, начебто прагнучи довідатись, нарешті, про заморське походження цієї незвичайної істоти.
— Ні, — відповіла приязно Гавайка, — з Могєльниці. Знаєте, пане?
— Ні, — обізвався Кубусь з жалем, — не знаю. Але це нічого, — заявив він з раптовою рішучістю, — я попливу туди моєю шхуною. Могєльниця — атол чи лагуна?