— Нічого не розумію, — на обличчі дівчини з'явився усміх.
— Гавайко! — вороже гукнула гладка касирка, — зараз не час фліртувати.
— Навіщо цей галас, пані Лідіє? — огризнулась Гавайка. — Ви ж бачите, що робиться. Що це, — звернулась вона до Кубуся, — вже й поговорити не можна? Я ж у штаті, а не якийсь там попихач.
— Правильно, — ствердив із запалом Кубусь і випив горілку. — Бачу, що пані — свідома. Значить, Могєльниця — лагуна повітового масштабу, а може й вища.
— Не ваша справа! — з удаваним гнівом відповіла Гавайка. — Бачили ви його! Ледве три хвилини тут, а вже про таке… Обходить його, чи свідома я, чи ні…
Вона засміялась і додала:
— А ви, пане, хто такий?
— Мене звуть Люлек, — відповів Кубусь, — гарно, так?
Дівчина не відводила від Кубуся очей.
— Гавайко! — гукнув хтось з-за завіси з правого боку, — іди по горілку.
Дівчина вийшла з-за стойки й піднялася по кількох приступках угору, демонструючи стрункі, ніби виточені ноги. Кубусь відчув, що доля його тут — у барі «Насолода», куди привели його професійні нахили та де спіткав його великий фатум кохання.
За хвилину Гавайка з'явилась, несучи ящик з пляшками горілки. Вона поставила його на купу інших ящиків і стала за буфетом.
— Гавайко! — гукнув хтось з-за столика, — настав якусь пластинку, артист пішов у відпустку!
Справді голова гармоніста безвладно спочивала на інструменті. Гавайка вийняла пластинку з-під буфету і включила невеличкий радіоприймач на адаптер. Залунало танго: «Я знаю такі очі, блискучі й великі, де неба ясніє блакить…»
Куба радісно зітхнув.
— У вас, пані, чудові очі…
— Правда? — всміхнулась Гавайка; видко було, що це їй приємно.
— А у вас, пане, гарний метелик, — показала вона на ушку Кубуся. Кубусь мовчки розв'язав і зняв мушку з шиї.
— Прошу, візьміть собі на згадку.
— А нащо? — трохи розгубилася вражена Гавайка.
— На згадку про сьогоднішній вечір, — з сентиментальним пафосом наполягав Куба. — Дасте своєму хлопцеві, щоб краще виглядав. Адже у вас, мабуть, є якийсь хлопець?
— Є, — мовила Гавайка, явно зворушена такою великодушністю. — І серйозний хлопець. Інший, ніж оці тут. Спеціаліст, — додала вона тоном фамільярного признання, не перестаючи розливати пиво. — Перукар. Але таких кольорів він не носить, — з жалем показала вона на мушку.
Куба вийняв з кишені нову, вишнево-перлисту мушку і вправно зав'язав її під комірцем.
— Це було гарно з вашого боку, — шепнула Гавайка, і Кубусеві здалося, що хоч він мабуть ніколи не переможе отого серйозного перукаря, — але, здається, вже становить для цієї дівчини якусь заборонену окрасу життя.
— Гавайко, — заявив гладкий чоловік в окулярах з товстими скельцями в чорній оправі, який раптом з'явився поруч з дівчиною, — може б ти взялася за роботу, га?
— А що? — гнівно пирснула Гавайка. — Вам чогось бракує, пане директоре?
— Бачили ви його, який пишний, — сердито встряла касирка, — порозмовляти дівчині не можна.
Куба задерикувато глянув на директора, на його бичачу шию і величезний ніс. «Самі м'язи, — подумав він стурбовано, — гора біцепсів, а зверху окуляри. Класичний ресторатор».
За товстими скельцями окулярів директора пломеніла лють, і Куба відчув, що дівчина знайде в ньому оборонця проти брудних зазіхань свого начальника. Але Гавайка не схожа була на істоту, яка особливо потребує допомоги, і тому Куба мовив з грізною чемністю:
— Сестричко, ще одну велику чарку горілки для мене, добре?
Гавайка витягла літр, щоб налити, але директор роздратовано зауважив:
— Не можна пити біля буфету.
— Як ви кажете, пане Сливко? — досить легковажно здивувався якийсь худий тип з пташиним обличчям під велосипедною шапочкою, що саме смоктав пиво з кухля завбільшки з його власну голову. — Як ви кажете? Це щось нове… — додав він з викликом. — А взагалі… чого пан хоче від дівчини? Пофліртувати їй з молодим блондином не можна? З ким же їй фліртувати? З вами? — останні слова бриніли явним глузуванням; очевидно постійні відвідувачі бару «Насолода» знали дещо про ліричну трагедію керівника цього закладу.
Товста касирка аж променіла, видно було, що поразка директора впливає на неї, наче цілющий бальзам.
— Пане директоре, — з підкресленою лагідністю промовив Куба, — прошу в такому разі столик для мене. І ось для цього пана, — показав він на худого типа у велосипедній шапочці. М'язисте обличчя пана Сливки почервоніло, він вже збирався щось сказати, коли двері відчинилися й До бару «Насолода» зайшли Мехцінський з Крушиною.