Крушина розірвав галстук і комірець. Якусь хвилину він стояв остовпілий, раптом відчувши себе, наче гвіздок, що потрапив між молотом і ковадлом. Він не знав, чи вбити йому цього нахабного, конопатого поганця, чи стиснути руку й заприсягтися у вічній дружбі. Взагалі не знав у цю хвилину нічого. І тому гукнувши: — Чекай тут! — він прожогом вибіг з кімнати. Одним стрибком пролетів коридор і з грюком відчинив двері до кабінету Мериноса. Там стояло троє в робочих фартухах і, мнучи в руках кольорові клапті пластмаси, розмовляли з Мериносом. Меринос спокійно повернувся до Крушини.
— Ах, Роберте, — промовив з гримасою, — що за манера заходити до кімнати, де працюють.
— Пане голово… Па-а-ане голово… — пробелькотів Крушина. — Щось важливе… Щось справді ду-уже важливе!
— Перепрошаю, громадяни, — звернувся з милим усміхом Меринос до людей у фартухах, — але пан Крушина, як бачите, такий схвильований, що треба дати йому висловитись.
Люди у фартухах обмінялися ще кількома чемностямн з Мериносом і вийшли. Коли двері замкнулися, Меринос ів за письмовий стіл і гримнув:
— Ти що, здурів? Знов ці ваші вибрики в присутності робітників. Ти, Роберте, або зрозумієш, чого я від тебе очу, або поїдеш до Кротошина на заслання, хаме дурнуватий!
— Па-а-ане голово… Перепрошаю… Але це дуже важливо! Мехцінський неживий! — видушив з себе Крушина.
Меринос мовчки, пронизливо глянув на нього. Потім питав швидко:
— Звідки ти знаєш?
— Прийшов один з моїх людей… з нових… Колега Морица… Позавчора його завербував. Спеціаліст по видовищах.
Меринос скочив з-за письмового столу, підійшов до Крушини і з несамовитою силою схопив його за лацкани піджака. Обличчя йому почало тремтіти від нестямного гніву.
— Сюди прийшов?.. Сюди, нагору? Ти заплатиш за це, якщо…
— Пане голово! Па-а-ане голово… — белькотів Крушина. — Я дав йому номер телефону… Це свій… Дуже цінний фраєр… Сам не розумію, як він знайшов… Я вже більше не буду… Я не розумію!.. Я йому скажу, щоб більше сюди не приходив, бо не можна!
Могутнім поштовхом обох рук Меринос відкинув Крушину від себе. Той гримнув на підлогу, як манекен. Меринос сів за письмовий стіл і запалив цигарку.
— Слухай, Роберте, — обізвався він стриманим, спокійним голосом, — як виникне така необхідність… ти мусиш надолужити цей недогляд. Ти ж знаєш добре, що контора кооперативу «Торбинка» не існує для наших людей, що вона для них абсолютно заборонена. Знаєш також, що передбачає статут, на випадок порушення цієї заборони, правда?
Крушина, хитаючись, підвівся й поправив убрання.
— Знаю… — мовив він і потер лоба. В цьому жесті був людський безсилий розпач.
— Це мене дуже тішить, — відповів Меринос холодно. — А тепер розповідай про Морица.
О пів на одинадцяту вечора біля недобудованого готелю МДМ зупинилась вантажна машина марки «Шевроле», яку варшавські шофери звали «канадкою». З кабіни вийшов Роберт Крушина і наказав Метеорові, що сидів за кермом:
— Почекай хвилину.
Ззаду, з платформи, зіскочив Шая і кинув:
— Прошу за мною.
Обидва перелізли через поламану дощану огорожу і зайшли в будинок.
Шая впевнено вів Крушину в темряві. Широкими сходами вони піднялися з майбутнього вестибюля на перший поверх: довгі коридори були тут перегороджені дощаними стінками на тимчасові конторські приміщення. Світло з того боку вулиці блідо лягало на рештки табличок з напівстертими написами: «Бухгалтерія», «Орг… відділ», «Техніч… керівн…», «Плановий відділ».
Шая штурхнув якусь загорожу з балок і нагадав:
— Тепер, пане, стережіться, тут вузько.
Він перший протиснувся в тісну щілину між мурами, звідки тяглася вгору вузька мулярська дошка з набитими на ній поперечинами.
Обидва досить довго підіймалися вгору, нарешті Шая, підтягнувшись на руках, скочив на широкий поріг і штовхнув рипучі двері з дикту. Водночас він витяг з кишені куртки електричний ліхтарик і засвітив його: блідий стовпчик світла розтав у темряві просторої зали, де величезні отвори для вікон виходили на порожнє, захаращене будівельними матеріалами подвір'я; цю залу архітектори, мабуть, призначали для майбутніх банкетів і прийомів.
— Чолом, хлопці! — гукнув Шая.
— Чолом, чолом… — відповіли голоси з темряви; з чорних кутків, з-за бетонних стовпів майбутніх колон беззвучно виринали темні постаті.
— Прошу, прошу, панове, ставайте в шеренгу. Для огляду. Перша платня прибула… — вигукував Шая.
Йому відповіло невпевнене буркотіння юрби, що наче виринала з небуття.