«Отож вона знала, — простогнав Гальський, заплющивши очі. — Знає, де я зараз…» Він відчув себе раптом дуже хворим, нещасливим і ще більш самотнім. Забинтована голова заболіла дужче, розвіялось радісне почуття одужання, яким він жив уже кілька днів.
Гальський розплющив очі й побачив обличчя Олімпії близько біля свого обличчя. Вона здалась йому гарною, доброю, наче він давно вже чекав і жадав її.
— Які гарні квіти… — промовив він тихо. — Дякую! — В голосі його справді була вдячність.
ЧАСТИНА П'ЯТА
— Тільки не таким тоном, Роберте, добре?
— Пане голово, я дуже перепрошаю… Але нехай пан голова на мене не гнівається. Я таки не знаю, як це зробити. Не маю найменшого уявлення… Зрозумійте мене, пане голово!
— Що ж тут розуміти? Начальник Крушина безпорадний щодо свого підлеглого! Інженере! Ви бачили щось подібне? Начальник не знає, де шукати свого підлеглого та як з ним розмовляти.
Вільга повернув від вікна своє брезкле, безбарвне обличчя.
Справді, — всміхнувся він блідо, — це кумедно.
Крушина потер обличчя долонею.
— Єдиний шанс, який оце зараз спав мені на думку: здається, той паскудник знає буфетницю з бару «Насолода», Гавайку. Поїду, довідаюсь, пане голово, та коли й тут нічого не вийде, тоді я й справді не знаю…
— Їдь, синку, — промовив з усміхом Меринос, — і не повертайся без того фраєра, чуєш? Але швидко, бо в мене є вже для тебе нова робота. лаштовуємо бенкет.
Вільга запалив цигарку.
— Цікаво, — зауважив він. — Нарешті трохи світського життя в своєму колі, в належній формі і в пристойному масштабі.
— Саме, — ласкаво промовив Меринос, — я про це й хотів з вами порозмовляти, пане інженере. Роберте, прощай!
Крушина похмуро вклонився і вийшов з кімнати. Вільга зручніше вмостився в кріслі й заклав ногу на ногу, вирівнюючи бездоганну складку брюк над синьою фільдекосовою шкарпеткою.
— Пане Альберте, — приязно спитав Меринос, — в якій ви тепер формі?
— В чудовій, — байдуже відповів Вільга. — Праця й автомобільний спорт — от що наповнює моє теперішнє життя.
— Це добре. Є необхідність влаштувати одній особі випробування горілкою.
Вільга висолопив язика й докладно оглянув його в маленьке дзеркальце, яке витяг з кишені. Потім устав, нахилився вперед і злегка стукнув себе кілька разів ребром долоні в поясницю. Випростався знову і міцно, обіруч натиснув живіт з правого боку — саме там, де міститься печінка. Вся ця перевірка, мабуть, дала добрі наслідки, бо інженер Вільга сів, дбайливо поправив бездоганну складку темних брюк і заявив: «Усе в порядку».
— Дуже радий, — серйозно відповів Меринос, — бо хлопець, якого треба проаналізувати, — продукт варшавського смітника, в повному значенні цього слова. Йому років з двадцять. Мабуть, уявляєте собі, пане інженере, який моторчик сидить у такому двадцятирічному паскудникові? Молотком такого не доб'єш. Нирки, як новісінький трубопровід, жовчний міхур, як чистенька торбинка, серце й легені — просто з фабрики. Тридцять років переваги над вами, пане інженере, неабиякий гандикап при доброму тренуванні. Дасте собі з ним раду?
— Спробую, — холодно й обережно відповів Вільга. Ледве помітний усміх скривив його вузькі, безкровні губи. Така обережність і холодність збуджували довір'я; зрештою Меринос знав фантастичні можливості інженера Вільги в царині алкоголю. Він сам був свідком речей, здавалося б, незрозумілих, вже не раз користався з цього незвичайного таланту. В певних сферах Варшави кружляли казкові чутки про могутність і міцність цієї лисої голови щодо вогненної води. Подейкували навіть, що Альберт Вільга був перед війною агентом військової розвідки для спеціальних доручень, тобто його використовували тоді, коли слід було здобути інформацію з допомогою горілки. Це були, однак, легенди летючі й неперевірені, причому люди досвідчені додавали, що, мабуть, немає розвідки в світі, яка могла б витримати діяльність таких дорогих агентів і такі методи.
— Цей фраєр, — промовив Меринос, поправляючи свій китайський галстук з важкого шовку, — зветься Пєгус і знає, хто вбив Мехцінського. Треба, щоб ми теж про це знали, а також довідалися і про те, звідки тому фраєру про це відомо.
Двері бару «Насолода» були вже відчинені навстіж: перші дні травня дихали на Варшаву справжньою літньою спекою. Крушина поволі зайшов усередину. В цю пору бар «Насолода» справляв враження дешевої їдальні: нечисленні, важко похилені над столами відвідувачі в робочих спецівках та брудних велосипедних шапочках розгортали масні папірці, виймали хліб з ковбасою і поспіхом ковтали свій сніданок, запиваючи його пивом або чаєм. Тут і там важко дихали спітнілі командировочні, навантажені диктовими чемоданами та неодмінними портфелями з ремінною застібкою. Вони обливалися потом у теплих, зимових пальтах і жадібно хлебтали штучно забарвлений лимонад.