— Зараз, зараз, — як міг, захищався Кубусь; він здавався тепер остаточно сп'янілим і незграбно вимахував руками, — зараз я все вам, пане, все… еееп… поясню. Там, в Аніні, є одна дівчина. Зветься Ганка. Небіжчик Мориц залицявся до неї. Але мене вона теж той… Знаєте, пане, любов — почуття дурне. Я їздив туди, до цього Аніна… От-от, саме тому я, бачите, пане, їздив до Аніна. А той Сюпка був свідком, як Вєсека Мехцінського пристукнули. Він знав, що Мориц їде до Ганки, і все це їй відразу розказав. А Ганка мені… Бачите, пане, як воно все виглядає…
Вільга поволі підніс свою чарку до уст і випив, не звертаючи уваги на Кубуся, потім відрізав собі рожеву пелюстку лососини. Двері прочинилися, і зайшов офіціант.
Кубусь відчув раптовий приплив нудоти. На обличчі його з'явилась гримаса. Вільзі здалося, що це прояв млості; по суті це був переможний усміх.
Пізно ввечері Роберт Крушина безвладно лежав у кріслі в кабінеті голови кооперативу «Торбинка»* На голові в нього був лід, в тремтячих руках — сифон, з якого Роберт жадібно хлебтав содову воду.
— Нічого не допомагає, — плаксиво скаржився він, натискаючи язичок сифона.
Мені здається, що це правда, — промовив Меринос до Вільги, який сидів, зручно розкинувшись у другому кріслі. — Мехцінський застерігав Крушину від цього Пєгуса. Мабуть, вони пошарпалися за ту дівчину з Аніна.
— Можливо, — холодно відповів Вільга. — Ну, й що тепер буде?
— Я повинен мати цього Сюпку, і якнайшвидше, — заявив Меринос, затягаючись цигаркою. — Крушино, — звернувся він до Роберта, — чуєш? Завтра ввечері я повинен мати цього Сюпку, і живого, а не мертвого. Треба діяти швидко, дуже швидко, — додав він замислено.
— Як це зробити, начальнику? Пане голово, як я можу це залагодити? — простогнав Крушина кволим голосом.
— Хай твоя голова болить, як це зробити.
— Моя голова, моя голова, — скиглив Крушина. — Де в мене голова? Чи в мене взагалі є голова? Зверху сковзанка, а всередині трохи помиїв…
…Тупоносий «Шевроле» пригальмував на кам'янистому шосе. Мотор змовк. Чотири постаті зіскочили з вантажної платформи й повільним кроком рушили просто на вогні залізничної станції. Вечір був теплий і ясний, пахло травнем і сухою торішньою глицею; невеличка підміська станція — власне, довгий, забетонований, вкритий цементним дахом перон — лежала серед пісків і соснових борів Мазовецької рівнини, де сухість повітря й пахощі хвої-стого надвіслянського лісу становлять основну прикмету пейзажу.
Чотири постаті посідали на повалених сегментах бетонного паркана. Кволі вогники на станції біліли серед теплого травневого мороку. Зажаріли цятки цигарок.
— Холера його знає, — обізвалась одна з постатей, — чи довго доведеться чекати?
— Недовго, — відповіла друга, злегка шепелявлячи, — він завжди повертається в цю пору.
— А мені все одно, — заявила третя, — однаково ніде спати.
— Що сталося, П'ясте Колодзею? — спитала шепелява постать, — якийсь клопіт?
— А так, пане Шаю, — зітхнув П'яст. — Викинули мене з робітничого гуртожитку. Я тепер бездомний.
— Поїзд іде, — нагадав четвертий.
Безшумна змія електричного поїзда швидко вповзла на станцію Анін і зупинилась; висипали пасажири.
— Ну, хлопці, увага! — напружено шепнув Шая. — Стасеку, іди шукати!
Один з хлопців рушив до блідо освітлених сходів, які вели вниз з перону; бистрим поглядом він пробігав по рі-денькій юрбі. Нарешті погляд Стасека вилущив з людського струмочка низенького чоловічка в розстебненому залізничному мундирі. Стасек раптовим рухом відкинув недокурок і підійшов до чоловічка.
— Громадянин Сюпка Юзеф? — спитав Стасек.
— Я, — відповів зляканий залізничник, зупиняючись і підіймаючи вгору спітніле, лиснюче обличчя.
За ним, на відстані кількох кроків, зупинився якийсь темний, непомітний силует у котелку з парасолькою в раці.
— Я з міліції, — заявив Стасек, виймаючи з кишені щось схоже на посвідку, — хочу вам задати кілька питань. Дозвольте, я вас проведу.
Сюпка пробелькотів: «Звичайно… З охотою… До ваших послуг…» і рушив за Стасеком до поваленого паркана. За кілька кроків від них посувався ледве видний в темряві котелок. Через хвилину Сюпка відчув важкий удар по обличчі, і хтось важко штурхонув його в нирки. Він упав. Хотів крикнути, але тільки здушений стогін вихопився крізь шмаття, яким йому блискавично замотали голову.
«Шапка! Портфель!» подумав з розпачем Сюпка, як кожен бідняк, про речі, найменш важливі в таку хвилину. Він шарпнувся, намагаючись врятувати шапку й портфель, і його ще раз важко вдарили в живіт. Сюпка від болю завиз, що крізь ганчір'я здалося скиглінням.