— Чого ти його ще обробляєш? — почув він знервований, сердитий голос. — Хіба ти, П'ясте, не бачиш, що з нього досить?
— Ану його, — відповів інший, жорстокий голос. Все одно мені спати ніде.
— Зробимо, — запевнив шепелявий, — не бійся нічого, П'ястухно, для такої цінної сили знайдемо щось. Ну, панове, в дорогу!
Дужі руки підняли Сюпку вгору і жбурнули на якусь тверду, окуту залізом підлогу. Він застогнав від болю втретє, але стогін його втонув у гуркоті мотора.
З-під котелка непомітної постаті, яка стояла неподалік, вихопився стриманий проклін, потім легке задоволене хихотіння і, нарешті, тихий шепіт:
— Але ж так. Звичайно! Це мусило трапитись. Потім постать вийняла кишеньковий календарик, де старанно занотувала дату й годину цієї події.
Через кілька хвилин дуже швидкої їзди Сюпку зняли з платформи й посадили на землю. Він почув відгомін кроків, що віддалялись від нього, і, підбадьорений тишею, почав здирати шмаття з голови. Зірвавши його, нарешті, він побачив перед собою дві величезні могутні постаті, які стояли зовсім мовчки, тримаючи руки в кишенях. Облич їх не було видко з-за піднятих комірів та з-під насунених на лоба капелюхів. Ця несподівана картина на хвилину перехопила Сюпці подих; отямившись, він відчув, що сидить на якомусь пустирі, серед битої цегли й сміття, спираючись плечима об іржаву, наполовину зірвану дротяну сітку. Вдалині маячили вуличні ліхтарі.
— Юзеф Сюпка? — ласкавим голосом спитала трохи вища постать.
— Яаа, — кивнув головою Сюпка. Він хотів підвестися і встати, але трохи нижча, незвичайно плечиста постать гримнула:
— Сиди!
— Пане Сюпко, — медовим тоном промовив вищий, — прошу, розкажіть про той випадок на Східному вокзалі, свідком якого ви були.
— Я… я вже оповідав у міліції… — пробелькотів Сюпка. — І знов дістав повістку в тій самій справі. З мене вже цього досить, — додав він плаксиво. — Я був п'яний, знаєте, пане директоре, таке трапляється, правда ж? І тепер такий коловорот…
— Кажи! — кинув грізно нижчий, і від звуку його голосу Сюпка наново відчув усі болючі образи й штурхани цього вечора.
— Пане начальнику! — простогнав він, — вони билися… А може, й не билися, холера їх знає… Саме так — зовсім не билися. Той пан небіжчик крикнув раптом: «Згашу тобі ці білі очища! Задмухну оці бандитські ліхтарі! Кудлатий заплатить!» А потім той другий крикнув: «Дайте мені спокій, пане!» і «Не буду тебе тут бити, чуєш! Але як зустріну втретє…» Потім той пан небіжчик почав тікати й потрапив під поїзд…
— Дуже гарно ти це розповів, Сюпко, — промовив вищий. Він замовк, мабуть, щось міркуючи, потім заговорив:
— Слухай, Сюпко, ти казав про нову повістку до міліції, правда? Отож у міліції ти цього разу скажеш так: того пана небіжчика кинули під поїзд. Просто схопили за одіж і кинули під локомотив. Зрозумів? А якщо тебе там спитають, чому ти цього відразу не сказав, скажеш, що боявся. Що ти залізничник з Варшавського вузла, отож знаєш деякі речі і таке, про що волієш краще не говорити, бо навіщо ж самому потрапляти на рейки під колеса, правда?
— Це пра-авда!.. — захлинувся від жаху Сюпка, мов зачарований, вдивляючись у високу постать.
— Бачиш, братіку, ми розуміємо один одного. Ти знаєш, що були такі, котрі кидали людей під поїзд, правда ж, Сюпко? Такі дуже злі люди… особливо на лінії Зомбки — Воломін; хоча це далеко звідси, але ж вони могли перекинутися й на цю лінію? Хіба ні? І тут колись були: пам'ятаєш такий номер в Юзефові?
Сюпка відчув, як волосся наїжується у нього на голові й холодний піт тече по спині. Це правда! Він працював вісім років на Варшавському вузлі і дещо знав про такі справи. Був такий номер в Юзефові, це правда! Злий чоловік! ЗЛИЙ.
Пане начальнику, — видушив він з себе, — може, так і було… Я вже нічого не знаю. Я міг би недобачити… Цей ЗЛИЙ… о боже, такий усе може…
— Радий, що ми зрозуміли один одного, пане Сюпко, — промовив високий медовим голосом, — бо якби ви цього не зрозуміли, я змушений був би вам розтлумачити інакше. Болючіше… — Медовий голос зазвучав такою жорстокою погрозою, що Сюпка зовсім розгубився: він перестав навіть розуміти, кого ж йому, власне, боятися.
— Ну! — промовив вищий, начебто збираючись іти.
— Пане начальнику, — заговорив Сюпка поспіхом, переборюючи страх. — Ці пани, які тут зі мною їхали… супроводили мене… знаєте, пане начальнику… зовсім нова шапка й портфель… так, так… Шкіряний портфель при цій оказії чорти взяли. Я розумію, що ці пани поспішали, але ж портфель… Старий, зношений, але шкіряний, — брехав Сюпка з натхненням, бо портфель був брезентовий і належав синові, який недавно скінчив школу.