— Для мене краще трохи спаржі, — раптом серйозно відгукнувся мужчина в костюмі кольору хакі. — І коли можна, зразу вже вареної, і з маслом.
Куба значущо кашлянув, але Жичливий стривожився, чи не криється тут якийсь натяк.
— А може, все-таки запросити їх на вечерю? — подумав він нервово, — воно завжди надійніше. Ось цей хоче теплої страви, а він схожий на начальника.
— Вже зроблено, — перебив його вагання Кубусь, — можете на нас розраховувати, пане Жичливий. Я бачу навіть назву: «Вітамінний карнавал на Кошиках». «Тисячі варшав’ян у вирах зелені тепличних первинок». «Великий конкурс на різання порею». «Тисяча й один спосіб використовування редиски». Добре, га?
— Чудово, — шепнув Жичливий. — Які думки! Як добре, що я вас зустрів, пане! До побачення. Певен, що наша свята справа — в добрих руках…
Кажучи це, він уклонився кільканадцять разів і вийшов.
— Не розумію, що ти бачиш у цьому цікавого, — заявив Колянко, відкладаючи газету й запалюючи цигарку. — Звідки взагалі ця раптова любов до кооперативу «Мазовецькі суниці»?
— Це надзвичайно цікаво, — мовив Кубусь замислено.
— Для молодих алкоголіків, можливо, — ущипливо кинув Колянко. — Ти випив уже, мабуть, весь кефір в усіх варшавських молочних, після позавчорашнього струсу. І досі не можеш отямитись. Ой Кубо, Кубо, погані твої справи! Ще один такий день, як позавчора, і я змушений буду прос-ити, щоб мені виділили практиканта. Сам ти не впораєшся з обов'язками репортера цього відділу, тим більше, що скочуєшся чимраз нижче в багно розкладу.
— Упораюсь, — буркнув Куба нечемно, потім підійшов до Колянка, сів на його письмовому столі й промовив тепло, щиро:
— Пане Едвіне, дорогий, любий, дайте мені ще три дні, прошу вас. Я все потім з'ясую. Тільки бачите, це все таке складне й заплутане: я сам… мої справи… А тут ще переживання… Що тут багато говорити, пане Едвіне, коханий, ви гніваєтесь, бо ми останнім часом так мало бачимося, розмовляємо… Але ж ви, мабуть, не втратили до мене довір'я!
Колянко кинув довгий погляд на Кубуся і дмухнув цигарковим димом.
— Ні, — обізвався він серйозно, — не втратив. Скажеш мені все, коли визнаєш за можливе.
— Цей ярмарок, пане Едвіне — дуже важлива річ. Це принципова історія. Повірте мені.
— Я вірю тобі. От тільки не певен, чи ти, Кубо, не втрачаєш головної ниті заради якихось побіжних мотивів. Чи не забуваєш про наші суспільні обов'язки?
— Про суспільні обов'язки… — повторив Куба схвильовано.
— Так, про них. Боюся, що ти от-от загубиш основну причину, заради якої ми вплутали тебе в цю історію, Кубусю.
Колянко підвівся й узяв Кубуся за плече.
— Ми рушили в бій заради оборони порядку, спокою, правосуддя, розпочали безжалісну боротьбу з хуліганською дикістю. Директиви ясні: ми знаємо, кому допомагати, а кого нищити. Тимчасом я трохи побоююсь, що стрілка твого компаса тремтить трохи безпорадно на океані цієї проблеми. Нам не можна виявляти навіть тіні поблажливості до хуліганів, до варшавських пройдисвітів і покидьків. Це принцип наших суспільних обов'язків. Боюся, що ти, Кубусю, перестаєш часом орієнтуватися у вирі боротьби та в мороці проникнення в цей хуліганський світ.
— Ні, — відповів Кубусь замислено, але це заперечення звучало досить невпевнено. «Трохи таки має рацію мій старий», подумав Кубусь з жалем, згадуючи, як розмовляв з Крушиною. — Пане Едвіне, — додав він палко, — ще три дні, добре? І прошу, дозвольте мені розрекламувати цей ярмарок, згода? Я все з'ясую!
— Згода, — відповів Колянко. — Скажи мені тільки одне: що означають останні передсмертні слова Мехцінського: «Кудлатий заплатить!»?
Кубусь опустив очі. Потім підняв зблідле обличчя і промовив важко:
— Саме про це і йдеться. У цьому — вся суть справи. Кудлатий — це… один з варшавських пройдисвітів найбільшого калібру. Думаю, що незабаром… знатиму його. Довідаюсь… хто це такий та що з'єднує менших шахраїв, отаких, як Мориц, із тим Кудлатим.
— В порядку, — обізвався Колянко, підводячись і одягаючи піджак. — Розумію тебе. Більше не буде ніяких запитань. Іду пити каву. Матеріал ось на столі. Ще додай замітку про твій ярмарок і можеш здавати до друкарні.
Сказавши це, Колянко взяв коричньовий капелюх з м'якими крисами і вийшов з кімнати. Кубусь сів за його письмовий стіл і став ритися у вузьких смужках гранок. Але за хвилину він поклав долоні 'під голову й припав до письмового столу, наче збираючись задрімати. Проте він не спав. Напружено думав і трохи мріяв.