— А ви хто такий? — перейшла вона в раптову контратаку. — Дзюру знаєте, Люлека знаєте…
— Я журналіст, — серйозно відповів Колянко. — Знаю безліч людей у Варшаві.
Щось зовсім нове спалахнуло в очах Гавайки, й Колянко це помітив.
— Де ви працюєте, пане? — спитала Гавайка майже благально.
— У газеті «Експрес вєчорни». Якусь хвилину панувала тиша.
— А ви не могли б сказати, як ваше імя? — в голосі дівчини було благання, цього разу вже неприховане.
— Мене звуть Колянко. — Він проникливо глянув на неї. — Едвін Колянко.
Очі дівчини злагідніли, в голосі забриніли нотки несподіваної інтимності.
— Він весь час мені розповідає про вас, — мовила вона без усміху, серйозно, з глибоко прихованою ноткою ревнощів. — Дуже вас любить. Говорить про вас, як про батька.
Колянко мовчав. Він не знав, що сказати, як віддячити за цю щирість.
— Хто? Люлек? — спитав він з хитрим усміхом.
— Так, Люлек, — підтвердила Гавайка.
В цю хвилину за столом, де сиділо четверо хлопців, вибухнув скандал. Спершу залунали гнівні голоси й прокльони. Раптом полетів стіл, перекинуті стільці з грюком попадали на підлогу. Двоє хлопців схопилось на ноги, тремтячи від звірячої люті: це були високі, кремезні хлопчаки з наллятими кров'ю обличчями, на яких зараз палахкотіла ненависть. Їх двоє товаришів теж схопилися на ноги, бліді й тремтячі. Вони кинулися розбороняти супротивників, гукаючи пискливими від хвилювання фальцетами:
— Юзеку! Дай спокій! Владеку! Не дурій! Благаю тебе! Юзеку! Заспокойся! Зроби це для мене! Тут люди! Владеку! Стримайся! Юзеку!..
Гавайка зблідла. Колянко відчув, що серце неначе розриває йому груди від хвилювання й тріпоче вже в горлянці. Він не міг відірвати загіпнотизованого погляду від цієї групи, не міг навіть рушити з місця.
З-за завіси вискочив плечистий чоловік з товстою шиєю, з окулярами на величезному носі і кинувся в самісінький центр колотнечі, гукаючи:
— На вулицю! Геть звідси! Зараз же! Гавайко, по міліцію!
Супротивники рвалися один до одного, шарпалися в обіймах товаришів.
— Юзеку! На рани божі! Владеку! Коханий! Брате!
— Він мені тут не дзявкатиме, цей голодранець паршивий, — важко дихав Владек.
— Я йому покажу, золотареві смердючому… — запінившись, хрипів Юзек.
«О боже! — гарячково думав Колянко. — Вони ж повбивають один одного! Такі великі, дужі хлопці…»
— Міліціє-е-е-е! — лементувала гладка касирка. Двері бару розчахнулись від штурхана знадвору, кілька людей вбігло всередину і нерішуче зупинилося. В цю мить Владек на секунду видерся з рук товариша, блискавично схопив Юзека за волосся й шарпнув униз, стукнувши його водночас коліном у підборіддя. З волосся бризнули вузькі струмочки крові, обличчя Юзека враз почервоніло й набрякло. Юзек, мов поранений кабан, одним ривком струсив з себе офіціанта й товариша і блискавично, з силою парового молота, зацідив кулаком просто в ніс Владека, що стояв начебто загальмований своїм власним вчинком.
Удар був блискавичний — почулося, як тріснула розтрощена кістка, Владек зім'як, заточився і впав на перекинутий стіл. Знялося справжнє пекло. Здавалося, ніщо не може стримати нищівної сили, нагромадженої в могутньому тілі Юзека, що люди, повітря, все навколо розлетиться зараз на скалки. Але секунди, яка потрібна була Юзекові, щоб порозкидати меблі, які захаращували йому дорогу, цієї секунди вистачило Владекові, щоб схопити пляшку від пива. Гуркіт розтрощених стільців злився з брязкотом розбитого товстого скла: одним несхибним дужим помахом Владек розбив пляшку об стіну і наїжену вістрям шийку з усієї сили вгородив в обличчя Юзека, коли той кинувся на нього з-за повалених меблів. На якийсь клаптик секунди мертвотна тиша запанувала в барі «Насолода», потім розляглося огидне виття Юзека, котрий обіруч тримався за спотворене, скривавлене обличчя.
Владек шаленим стрибком підскочив до дверей і вибіг у темінь вулиці, розкидаючи по дорозі юрбу.
— Мамусю! — хрипів Юзек. — Мамусю! — Він опустився на коліна, не відриваючи руки від голови. Ніхто до нього не підходив.
Він повалився на підлогу, конвульсійно б'ючи ногами.
Люди стояли навколо, мов загіпнотизовані. І раптом наче розірвалося зачароване коло. Гавайка перша кинулася в самісінький центр бойовища, за нею пан Сливка, офіціант, товариші Юзека, інші люди.
Залунали вигуки, повні істеричної тривоги: «Лікаря! Міліцію! Швидку допомогу! Рятуйте!» Але над усім тремтів звірячий крик Юзека.
Колянко все стояв, наче врослий в землю. Великі краплини поту виступили на його смертельно зблідлому чолі. Раптом відчув руку Гавайки, яка штовхала його до виходу.