- Ви - перекладач?
Я кивнула.
- Які мови?
- Німецька, англійська, іспанська. А чим ви займаєтеся?
- Ви так швидко спитали… Не хочете чути компліментів з приводу вашої обізнаности в мовах?
Я не стримала усмішки:
- Ні. - Він теж усміхнувся. Ну просто телепатичний контакт!
- А з приводу вашої вроди можна?
- Законом не заборонено…
Він подивився мені у вічі. Довгий погляд, проте без жадібної пристрасти. Його очі - лагідна ніч. Голос… Низький, спокійний, задумливий.
- Компліменти так важко відрізнити від лестощів. Проте ми спробуємо. Гаразд? - Він нахилився до мене. - Зазирніть мені у вічі. Що ви бачите, Марго?
- Своє відображення.
- Гаразд. Тепер слухайте мене і не відводьте погляд. Допоки ви бачите себе в моїх очах - я говорю правду. Якщо Ваше відображення зникне - мої слова - тільки лестощі. Домовилися?
- Так.
Ян нахилився до мене ще ближче, так, що його дихання торкнулося мого обличчя:
- Коли я залетів до цієї кімнати, в мені вирувала лють. Я нічого не розумів, я був у розпачі. А потім я побачив вас. Як ви сиділи у цьому кріслі, оточені м'якими сутінками, вкутані в бліде світло лампи… І тоді одна-єдина думка розбила стіни мого гніву.
- Яка думка? - прошепотіла я.
- Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.
- Що? - Я не дихала.
Він спокійно повторив:
- Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.
У скронях вирувала кров. Так голосно, що я майже не почула свого наступного запитання:
- А ви бачили любов?
- Ні. Проте нічого подібного до вас я теж ніколи не бачив. Тому я й подумав, що вона - це ви. Хто в моїх очах, Марго?
- Я. - Я раптом захрипла.
- Це добре. - Він обережно торкнувся моєї руки. - Я хочу з вами зустрітися. Не треба думати нічого поганого. Я хочу повечеряти з вами, вибачитись за свою поведінку, подякувати за допомогу.
Божевілля! Я гарячково шукала причину ввічливої відмови.
- Але…
- Марго, я просто хочу мати можливість бодай ще раз подивитися на вас. - Ян не зводив з мене уважного погляду.
Боже мій, що я роблю?
- Гаразд.
- Ви згодні?
Ні! Ні, Марго! Нізащо!
- Так. - Я завагалася, хотіла ще щось додати, проте ще раз рішуче сказала: «Так».
- Коли?
- Може, завтра ввечері? Тоді ви зможете розповісти мені про замовлені книжки, бо я заінтригована.
- Тільки книжками?
Я знов усміхнулася. Вкотре вже. Що він зі мною робить? Як це йому вдається?
- Вас влаштовує, скажімо, о шостій?
- Так. - Здається, мені подобалося говорити йому це слово.
- Куди мені по вас заїхати?
Я дала йому свою адресу. Божевільна! Ідіотка! Що ти накоїла! А якщо він якийсь… Ні, він не такий. Не вірю. Ян закрив записничку і всміхнувся:
- Я вірю вам, Марго, але ніяк не можу повірити в таку удачу. Я й не сподівався, що ви погодитеся. Ми справді зустрінемося?
Я нахилилася до нього:
- Зазирніть мені у вічі, Яне. Кого бачите?
Знов його дивний погляд. В ньому якесь запитання чи, може, здогад? Незвичайна людина, дуже незвичайна.
До бібліотеки ввалилася галаслива юрба. Ян підвівся.
- Не смію довше вас затримувати. Ви й так витратили на мене багато часу. До завтра.
- До зустрічі.
Я дивилася, як він йшов до дверей. На порозі Ян озирнувся. І знов ці очі. Здається, я ними зачарована.
- До речі, Марго, книжка, яку ви зараз читаєте, моя улюблена. - Він уміхнувся і обережно зачинив за собою двері.
Знов нічого не розумію. Яка книжка? Я подивилася на стіл. А таки книжка. Булгаков. «Майстер і Маргарита». Книжка, яку я навмання вхопила з полиці, щоб створити видимість роботи для бібліотекаря. Цікаво…
Звичайний збіг?
Така біла стеля. Чому стелі завжди білі? Мені не подобається цей колір. Щоранку прокидаєшся, наче в лікарні. Повертаєшся у божевільню цього світу. Ласкаво просимо! Якою була поїздка? Не такою жахливою, як прибуття. Чому стелі не фарбують у рожевий?
До речі, прибуття справді жахливе. Все тіло нестерпно болить, кожна кістка співає свою власну жалібну пісню, голова взагалі відмовляється працювати. Я сіла у ліжку. Погляд сковзнув по зап'ястках. Синці! Я ж казала, що будуть синці! Чорт! Ви тільки подивіться: блакитно-червоні плями на руках. Та їх тепер ніякими браслетами не закриєш, хіба що перев'язати бинтом і ходити потерпілою від бандитського нападу. Ой, людоньки, мені зламали зап'ястки! Огидно, огидно, огидно. А потім ще це шампанське. Що я робила дорогою додому? Сподіваюся, не співала. А якби й співала, то що?
Гуртожиток повільно прокидався. Великий мурашник. Я подивилася на годинник. Дев'ята. На сьогодні планувалося щось важливе. Я напружено розмірковувала. Чергові відвідини університету перенесемо на вівторок, візити до знайомих відкладаються. Зателефонувати додому? Краще завтра. На роботу теж не треба. А, ось воно що! Робота. Я ж учора закінчила контракт, гроші у сумочці, а це означає, що сьогодні - день покупок. Серйозна справа!
Я підвелася і, не звертаючи увагу на стогін змученого тіла, пошвендяла до ванної. На збори у мене, як завжди, пішла година. Десять хвилин у ванній, двадцять - на макіяж. Двадцять на те, щоб одягнутися, і останні десять, щоб покласти в сумочку необхідне. Комусь може здатися, що день покупок - це безкінечна втіха. Якоюсь мірою з цим можна згодитися.
Уявіть собі. Ви повільно мандруєте з однієї фірмової крамниці до іншої, замріяно розглядаєте приватні колекції відомих кутюр'є, та невдовзі зустрічаєте її - річ, у яку закохуєтеся з першого погляду. Впевненим рухом витягаєте тугий гаманець, зверхньо всміхаєтесь продавцеві, який подає вам загорнутий у блискучий папір пакунок, а потім процедура повторюється знов і знов. Якщо отак дивитися, день покупок - справді ідеальна нагода віддатися примхам смаку, попестити себе і не думати ні про що, окрім подарунків. Рідкісних, чудових подарунків собі найкращій. А от чи можете ви уявити, на що перетвориться день покупок, якщо ключового елемента - тугого гаманця - немає? Я розповім.