Вона здивовано підвела очі.
- Звідки ви знаєте, скільки вона коштує? Я не встигла розклеїти цінники.
Я всміхнулася:
- Вгадала.
Я нетерпляче чекала, доки вона шукала фірмовий пакет, щоб укласти в нього книгу, і розхвалювала гладенький фінський папір. Дивно. Мені завжди здавалося, що в книжках людей цікавить не папір, а те, що на ньому написано. Такі дрібниці, скажете ви.
Нарешті книжка в моїх руках. Я відійшла до порожніх прилавків, сперлася об дерев'яний (добре, що не залізний - спека он яка!) стіл і почала гортати сторінки. Двісті двадцять п'ята, триста сімдесят шоста, чотириста п'ятдесят дев'ята, шістсот сімдесят восьма… Недобрі передчуття перейшли у підозри, підозри у подив, подив у відчай. Та що ж це таке! Я знаю, знаю, я все це знаю!!! Невже кілька годин тому я справді прочитала цю книжку? Але ж… Неможливо! Я легенько розтирала собі скроні. Може, хтось мені розповів? - Виключено. Я пам'ятала б. Якщо я так добре знаю зміст, як я могла забути оповідача? Ні, я ніколи не тримала цієї книги в руках. Залишається одне. Я її справді прочитала. Там, у своїх снах. - Облиш, Марго! Давай подивимося правді у вічі. Це не просто сни. Те місце, куди ти потрапляєш вночі, - щось набагато важливіше, складніше і серйозніше, ніж звичайне нічне видіння. І небезпечніше, Марго! Небезпечніше!!!
Ти шукала, чекала і сподівалась. Ти вірила і благала. Ти калатала в зачинені двері, билася об них усім тілом, у відчаї трясла залізні засуви, і тобі відчинили. Справжнє прохання ніколи не залишається без відповіді. Інша річ, що двері, у які ти стукаєш, ховають за собою досить несподівані відповіді. Саме в цьому і полягає небезпека щирих прохань. Прохань, підтриманих усіма силами твоєї душі і серця. Я сказала б, магічними силами.
Розумієте, у вас і в того, хто (чи що?) відповість на ваші молитви, погляди на важливі речі і весь світ взагалі можуть істотно відрізнятися. Тому бажання - досить ризикована річ. Ніколи не знаєш, що отримаєш.
Мені було дароване моє кохання. Справжнє і незвичайне. Щоправда спосіб, у який воно мене знайшло, здавався мені дивним. Та що там приховувати! Я була повністю спантеличена, розгублена і нічого не розуміла. Всі мої міркування закінчувалися однією-єдиною думкою: «Ти просила любові? Ти її отримала. Бажання здійснилося».
- Але як здійснилося? - А це вже друге запитання, Марго. Ти прагнула кінцевого результату? Так? Тебе ж не цікавило, у який спосіб, якими силами, завдяки чому і в якій формі ти його матимеш? Так? Ми взяли це на свій розсуд. Що до самого бажання, то воно здійснено. Як і всі бажання - п'ятдесят на п'ятдесят. Перша половина - примхи замовника, друга - виконавця. А як інакше? Інакше не можна. Угода є угода.
До біса все це! Головне, - у мене є Ян, завтра я його побачу. Що ще має значення?
Я закрила книжку і обдивилася. Навіть повітря плавилося від спеки. Відвідувачі ярмарку повільно швендяли від одного намету до іншого, мляві, як сонні мухи. Моє тіло виблискувало від поту. Одежі - мінімум, проте навіть цього забагато. Важке, товсте хутро. Мабуть, так почуваються кішки у спеку.
Я підняла руки вгору і з насолодою потягнулася. Граційно і не поспішаючи, як навчав мене у дитинстві Ричард. Відкинула голову назад, розкуйовдила волосся, напружилася, мов міцно напнута струна, завмерла, затамувала подих - хвилина повної тиші і відчуття, що твої ноги відриваються від землі, вже не торкаються твердого грунту, і ти злітаєш, летиш все вище і вище… Вдих. Повернення. Гірке розчарування. А що робити? Людина мусить дихати. Я обтрусилася, поправила одяг, взяла книгу, сумочку і вже збиралася йти, коли мій погляд піймав… Ні. Я обіцяла вам відвертість. Мій погляд піймали, полонили, закували у міцні кайдани двох очей і, за всіма ознаками, відпускати не збиралися. Навпроти мене, на одному з порожніх прилавків сидів чоловік. Поруч з ним стояли, як я зрозуміла, його знайомі і щось жваво обговорювали, проте він не брав участи в дискусії. Він дивився на мене. Поглядом власника, захопленого щойно придбаною річчю. Будь-якого іншого разу це мене обурило б, відштовхнуло, але це не було будь-яким разом, і цей чоловік теж. Його очам не можна було опиратися, бо в них світилося саме… захоплення. Ви розумієте? Як пручатися погляду, який каже тобі: «Ти - прекрасна. Чарівна. Надзвичайна. Бездоганна. Казка. Диво. Мрія»?
Я боялася поворухнутися, щоб не порушити зв'язок, який встановили наші очі. Я почервоніла, в мені все палало, проте я невідривно роздивлялася.
За сорок. Міцна статура, високий. Дуже широкі плечі. Сильні м'язи, і все це - не штучне, не придбане у тренувальній залі. Його сила була справжньою, природною, результатом довгих років тяжкої фізичної праці. Тіло великого, небезпечного звіра, хижака, який проклав свій шлях у житті пазурами та іклами, з розумом і хитрістю. Його зелені, ледь примружені очі вигравали усіма відтінками - від блідого пожухлого листя до яскравих смарагдів. Короткий чуб виблискував сріблом сивини, упереміш з природнім чорним кольором.
На ньому були тільки штани і майка, майже вся просочена потом. Мій погляд зачаровано блукав його темно-коричневим від засмаги тілом, доки знов не поринув у зелені хвилі його очей. Він був першим шедевром золотої зірки, витвором сонця, красу якого я зрозуміла. Сонячне світло виблискувало на краплинах поту, сяяло в його очах, золотило срібло його волосся. І мені це подобалося! Вперше у житті мене вабило золоте сяйво. Вперше. Я не могла нічого вдіяти, бо він… він… він був бажаним! Бажаним до нестями.
Я хотіла цього чоловіка. Відвертість моїх думок здивувала мене не менше, аніж реакція мого тіла. Червоніти далі було нікуди, а відвернутися і піти геть я… я просто не могла! Я не могла навіть відвести погляду від яскравого видовища, створеного сонцем, спекою і світлом. Він був бажанням і знав це.
О, повірте мені, цей чоловік розумів мову тіла набагато краще за звичайні слова! Не зводячи з мене очей, він взяв пляшку з мінеральною водою, тричі жадібно ковтнув, а залишком облив себе: голову, спину, груди. В мене пересохло у роті, шкіра палала, кожна клітина благала: «Пити! Пити!» Я уявила, як приємно було б притиснутися до його вологого тіла, зануритися в мокре волосся, пити просто з його шкіри, краплину за краплиною, збирати їх, немов коштовні діаманти.
Цей чоловік помітив мою спрагу. Він простягнув руку і поманив мене. Простий жест - рука піднімається, повертається долонею догори, великий палець відпочиває, чотири інших граційно загинаються, запрошуючи до себе: «Іди ж бо! Не бійся, люба! З нами весело. З нами приємно. І та-а-ак солодко… Не опирайся, не треба!» Немов у гіпнозі, я потягнулася вперед, щоб ступити йому назустріч, щоб припинити ці тортури спокусою, насолодою, бажанням.
Цієї миті він усміхнувся, розуміючи необмеженість своєї влади, і несподівано залишками води із пляшки бризнув у мій бік. І влучив би, та відстань була завеликою. Я машинально відсахнулася. Він засміявся. Голосно, у захваті від свого жарту.
Біжи, Марго! Вдалішого моменту не буде! Швидше біжи, доки він знов не прикував тебе своїм поглядом! Якнайдальше від нього, доки сама, добровільно, не пішла у полон його рук!
Ну що казати? Я побігла.
Вдома я швидко заспокоїлася. Дивно, але, зникнувши з очей, сонячна примара вже не хвилювала мого тіла. Геть з очей, із серця геть! Хоч не думаю, що його сяйво торкнулося мого серця. З сонцем завжди так: зовні обпалює, а розтопити кригу в самісінькій глибині не може. А мені й не треба було. Лід у моєму серці вже розтав. Завдяки іншому промінню. Місячному.
Я сиділа в кімнаті і уважно роздивлялася книжку. В серці м'яко ворушилася слабка надія, а що, як Ян - справжній? Що, як його світ справді існує, а мої сни - шлях до нього? Що, як це - правда, і моє кохання живе? Лише думка про це наповнювала мене божевільню радістю. Я з'ясую. Я дізнаюся. Я про все довідаюся.
Увечері я вибігла до крамниці по хліб. Проходячи повз дошку оголошень, замріяно ковзнула поглядом по афішах. Давненько вже не була на людях… що у нас тут? «Руки вгору», «Ногу звело», ну просто якийсь анатомічний музей! А щось серйозніше? «Шевченківська пісня», виступ бандуристок, співає Левицький, грає Поташко, якийсь Дроба, Яремчик, Яновський… Нічого цікаво… Що??? Яновський? Я підійшла до афіші. Третє липня, п'ятниця, о четвертій. Сьогодні. Я глянула на годинник - восьма. Виступ вже закінчився. Я почала розглядати яскраву афішу: Сергій Яновський, перша скрипка України, грандіозне шоу відомого скрипаля, лавреата престижних конкурсів… Так… «Межа тисячоліть». Квитки у касах… ого-го! Нічого собі! Від дев'яноста гривень. Дорога розвага! Так от ти який, Сергію! Талановитий і скромний. «Шукаю роботу, рядовий скрипаль…» Цікаво, що ти розкажеш мені завтра.