«Мамо! Я один-єдиний раз. Дуже вже болить. Один раз - це не страшно», - вголос промовила я і ковтнула ліки, запиваючи їх вином. Тьху, яка гидота! Лягла у ліжко і заплющила очі. Навіть не знаю, хто допоміг більше: ліки (зі спиртним, доне, Боже мій, зі спиртним!) чи Алі, який весь цей час лежав на моєму животі і заспокійливо муркотів. Іноді коти - найкращі ліки. Через півгодини біль майже вщух. Принаймні я знов могла вільно пересуватися.
Того ж вечора зателефонувала Сергію. Я не готувала промови, сподіваючись, що все станеться саме собою. І воно таки сталося. Тільки не зовсім так, як я гадала. Точніше, зовсім не так.
Один гудок, два, три, чотири. Ну от, нікого нема вдома! Яке полегшення! Можна з чистосумлінною душею повертатися додому: я намагалася виправити ситуацію, проте мені не дозволили. Вибачте, я зробила все, що могла.
Раптом хтось, зняв слухавку:
- Я вас слухаю.
Від несподіванки я затнулася:
- Доб… Добрий вечір. Я можу поговорити з Сергієм?
- Маргарито, це ви?
Ну як не впізнати цього голосу!
- Так. Проте для вас - Марго.
- Гаразд, Марго. Це батько Сергія.
- Здрастуйте, Костянтине Володимировичу.
- Для вас - просто Костянтин.
А він уміє гратися словами! А що ти хочеш, Марго? Адвокат!
- Гаразд, Костянтине. Сергій вдома?
- Ні, він на репетиції.
- Шкода. - Брешеш, Марго! Коли люди про щось жалкують, вони так полегшено не зітхають.
- Знаєте, Марго, а я якраз збирався їхати до вас у гуртожиток.
Я остовпіла:
- До мене??? Навіщо?
- Сергій розповів мені про ваші труднощі в пошуках роботи. От я й подумав, чому б не допомогти такій прекрасній дівчині? Просто так. З дружніх почуттів.
О, так! Я знаю, якою частиною тіла ви думали! Саме там і знаходиться центр ваших дружніх почуттів.
- Як мило з вашого боку, Костянтине! Проте навіщо ж витрачали такий дорогий час? Ви ж досі зайняті!
- Ну що ви, Марго! Задля вас - не жаль. Ми можемо десь зустрітися? У якомусь ресторані, кафе? Ви вже вечеряли?
Боже мій, тільки не це! Все, що завгодно, тільки не зустріч наодинці! У мене лише від його голосу - мурашки по спині. - А як же робота, Марго? Тобі потрібна робота!
- Дякую, Костянтине, та я вже повечеряла. Дуже прикро, але зараз не можу з вами зустрітися: дуже зле почуваюся. Здається, застудилася. Дуже вдячна за вашу турботу. Це так приємно. Ми не могли б обговорити все телефоном? - Хух! Ну й промова! Без жодного щирого слова.
- Нічого, нічого, моя люба! Навіщо ж себе силувати? - Мені здалося, чи я таки чую іронію в його голосі? - А річ ось у чому: мій давній друг, шкільний товариш, тепер керує досить відомою торговельною фірмою. Вони співпрацюють з такими відомими компаніями, як «Мерседес», «Хонда» і так далі. Основний напрямок - автовиробники Німеччини, проте знайдеться застосування і вашим знанням англійської та іспанської мов. Вони саме розширюють торговельну мережу. Звичайно ж, у такому бізнесі потрібен перекладач. Я вас розрекламував, і Олег (це шеф фірми) згодився з вами зустрітися. Чом не пропозиція?
- Звучить непогано.
- Та це більше, ніж просто непогано. Запишіть його адресу і телефон. Олег Данаїс. - Він продиктував мені його дані. - Я вже домовився про співбесіду. Завтра о четвертій. В його офісі. Якщо це вас не влаштовує, ну, у зв'язку зі станом здоров'я, просто передзвоніть Олегу і домовтеся про інший термін. Зрозуміло?
- Так, щиро дякую, Костянтине. Ви й не уявляєте, як мені допомогли. Так несподівано і так люб'язно з Вашого боку! Спасибі.
- Поки що нема за що, Марго. А пізніше поговоримо. Щось переказати Сергію?
Я завагалася:
- Перекажіть, що я ще зателефоную. Десь серед тижня. Я вас не дуже обтяжую?
- Ну що ви! Така жінка - приємний тягар. Відверто кажучи, заздрю Сергієві. Дивлячись на вас, не можна не думати про…
Я відкашлялася:
- Вас погано чути, Костянтине! Мабуть, щось із зв'язком. Ще раз - спасибі за допомогу. Доброї вам ночі. - Я поклала слухавку.
Оце так несподіванка! Оце так примха долі! Що ж тепер робити? - Все, що завгодно, лише не відмовлятися від роботи, Марго. Здається, це - справді твій шанс.
Тієї ночі телефон дзвонив щоп'ять хвилин. Я протрималася з півгодини, а потім у відчаї висмикнула виделку з розетки. У відчаї, Марго? Ти не у відчаї! У відчаї Ян, і в цьому винна ти. - Однак я не можу з ним зараз зустрічатися. Мені потрібен час. Час, щоб все з'ясувати.
Я сіла за стіл, взяла папір, олівець, кілька хвилин подумала і написала:
«Милий Яне!
Мені треба поїхати на кілька днів. Вибач, що не змогла попередити заздалегідь. Не телефонуй - я сама прийду. Як ти хотів. Пам'ятаєш? Ти казав, що кохання - це повна довіра. Довірся мені, Яне!
Марго».
Я зігнула листок навпіл, поклала його у кишеню і вийшла надвір. Знайти дім Яна - не проблема. Такі дивовижні споруди ростуть лише в одному місці - старому кварталі. Година пішки.
Діставшись його будинку, я підняла голову: вікна Яна випромінювали м'яке, тепле світло. Як його очі. Його дивовижні очі. Що він зараз робить? - Телефонує, ідіотко, що ж іще?
Повільно йдучи сходами, я впізнавала місця, де ми цілувалися: перила, до яких Ян мене притискав, підвіконня, на яке я спиралася. Його двері… Я згадала, як Ян стояв на порозі - щойно з-під душу, мокрий, збентежений, нічого не розуміючи. Раптом мене охопила така божевільна печаль, така туга за його очима, губами, руками, за його ніжністю, що, не тямлячи себе від смутку, я всім тілом притиснулася до дверей, які відокремлювали мене від Яна, розкинула руки, вдавила обличчя в холодну шкіру оббивки і щосили подумала: «Я не можу без тебе, Яне! Боже мій, як мені без тебе погано! Що ти зробив зі мною? Що ми наробили, Яне? Тимені потрібний. Тимені дуже-дуже потрібний!»
Легкі кроки в коридорі. Чорт! Він мене почув! Він почув мої думки! - Божевільна! Хто ж так голосно думає?! Йому не треба тебе бачити, цей чоловік відчуває тебе кожною клітиною свого тіла.
Безшумно, як кішка, я кинулася до ліфта і сховалася в невеличкій темній ніші.
Двері відчинилися. На порозі стояв Ян. Я не могла його бачити, проте я теж відчувала його, як він мене. Я затамувала подих. Сподіваюся, ти дихаєш за мене, Яне!
Його тихий і такий ніжний голос:
- Марго!
Все моє тіло потягнулося вперед, до нього, в його обійми не в змозі опиратися поклику, запрошенню, наказу, які злилися в його голосі в одне ціле. Ні! Не можна, Марго! Не зараз! Я ще дужче притиснулася до стіни і заплющила очі.
- Марго, це ти? Я знаю, що ти тут. - Він вийшов на сходи, ступив до ліфта. Ще один крок - і він мене побачить. От що ти наробила, ідіотко! Цієї миті кабіна ліфта затремтіла, протяжно заскиглила, зупиняючись, і випустила з себе веселу компанію. Ян повернувся у квартиру і замкнув за собою двері.Я перевела подих, нечутно підійшла до дверей його квартири, залишила записку і стрімголов вилетіла надвір.