Я приготувалася до виснажливого перекладацького іспиту, але іноземних мов Данаїс не чіпав. Замість цього він просто ганяв мене від російської до української, від української до російської, розпитуючи про всі можливі і неможливі речі: політика і спорт, живопис і туризм, література і кулінарія, філософія і секс, музика і спорт. Двоє моїх речень на якусь тему, і він одразу перескакував на іншу. Я була впевнена, що з мене глузують, щоб порозважатися і відтягти час до такого знайомого: «Пробачте, вакансій немає!» Це дратувало й обурювало, тому мої відповіді були різкими, точними, влучними, якими завгодно, тільки не улесливими.
Уявіть собі всю глибину мого шоку, коли Олег Михайлович щиро розсміявся з мого дотепного зауваження про повний розпач від такої ідіотської ситуації і сказав:
- Ну, все! Годі, годі! Бачу, що ви людина освічена, маєте власну думку і вільно розмовляєте на будь-яку тему. Це добре. Фахівець ви молодий і, сподіваюся, досі відкритий для нової інформації, бо вчитися в нашій справі треба багато чого. Поки що гарантією вашого знання іноземних мов є диплом. Якщо він - результат багаторічної наполегливої праці, то після випробувального терміну ми з вами укладемо контракт. Якщо ж він - просто казенний папір з печаткою, то на цій роботі ви не протримаєтеся і двох днів. Розумієте, я вимагаю від своїх підлеглих одного - якісно виконувати мої доручення.
Я навіть не знала, що сказати. Що, він мене бере? - То, може, так і спитаєш, Марго?
- То ви мене берете?
- Так. Коли ви зможете почати?
- Будь-коли.
Він погортав сторінки настільного календаря:
- Та-а-ак… Сьогодні у нас понеділок. Із завтрашнього дня я у відрядженні до… до… до п'ятниці. Наступний понеділок влаштовує?
- Так.
- Тоді домовилися, Марго. Але дивіться - ніяких спізнень та зникнень. Я ненавиджу несподіванки. Може, тому, що й сам - один великий сюрприз.
Так. Це він правильно підмітив.
- Можете на мене розраховувати, Олеже Михайловичу. Потиск руки, і я знов у приймальні. Оце так так!
Півгодинна розмова, наслідки якої можуть вплинути на роки. Я повільно спускалася сходами. Дивно, що людський розум сприймає погані звістки швидше, аніж хороші. Може, через занижену самооцінку? Ми на всі сто впевнені, що ні на що хороше не заслуговуємо, тому й не віримо в удачу.
Я вийшла на хідник і пішла до найближчої крамниці по хліб - в животі бурчало.
- Марго!
Думки недовірливо юрмилися навколо нової інформації, прискіпливо роздивляючись її з усіх боків, обмацуючи.
- Марго!
Невже мені насправді так пощастило? Вчорашня студентка, неповних три роки досвіду, і така престижна фірма… Слів бракує. Тепер мені не потрібно більше жити у гуртожитку. Прощавай, тісна кімнато!
- Марго! Та що ж це таке! - Хтось ухопив мене за руку. Я повернулася - срібло волосся, смарагд очей, золото шкіри, витвір сонця… Припини, Марго! Ще хвилина - і ти заспіваєш «Пісню над пісні!»
- Здрастуйте, Костянтине! Вибачте, замислилася.
- Я помітив. Гукаю вас - не обертаєтеся. Біжу - не можу наздогнати. Швидка і невловима, як гірський потік!
Так, у нас тут справді вечір любовної лірики.
- Як співбесіда?
- Дякую. Здається, добре. Через тиждень - на роботу.
- Вітаю. - Костянтин погладив мою руку. Я здригнулася. Він помітив:
- Це треба відсвяткувати. Обирайте ресторан.
- Вибачте… Мені дуже прикро, але…
Метал у голосі:
- І чути нічого не хочу! Я впевнений, ви зголодніли: тяжкий день, нервова перенапруга. Повечеряйте зі мною, не відмовляйтеся! Заразом і віддячите за допомогу. Ви мені заборгували, пам'ятаєте? Підступний прийом, я знаю, проте мені не залишається нічого іншого, як скористатися ним. То який ресторан?
Ця хвороблива любов до повторення! Це вічне прагнення ввійти в одну й ту саму річку! Хто може цьому опиратися, - закидайте мене камінням, - я не змогла.
- «Золотий дракон». В'єтнамський ресторанчик у парку Горького. Знаєте?
Він кивнув:
- Гарний вибір. Вишуканий смак. Скажіть, Марго, складно бути бездоганною?
Місячне коло світильника здавалося сонячним і різало очі. Золоті крісла, червоні скатертини, жовті дракони - все збігалося і водночас було іншим. Тоді - азіатська казка. Зараз - яскрава сухозлітка.
Ми посиділи з годину і весь час не розмовляли, а гралися. Обережно здавали дрібні карти, блефували, ховали козирі. Я втомилася. Костянтин був небезпечним супротивником: удвічі старший, вдесятеро досвідченіший, в сто разів сильніший. Я боялася його і водночас бажала. Суміш почуттів була такою дивною, що я й не знала, як на неї реагувати і що робити. Хоч це - досить цікаве питання. Чи могла я, чи була я в змозі хоч щось зробити?
- Дякую за надзвичайний вечір, Костянтине, і ще раз - велике спасибі за допомогу.
Він загасив пальцями ароматичну свічечку:
- Ви поспішаєте?
- Відверто кажучи, я дуже стомилася.
- Дякую за відвертість.
- Ну не ображайтеся, будь ласка! Я не хочу здатися вам невдячною, неввічливою, але день був божевільним. Я досі не отямилася від несподіваного успіху. Це так дивно - б'єшся, б'єшся, як риба об лід, а потім - на тобі! - все влаштовується саме собою.
Костянтин так дивно на мене дивився. Занадто серйозно чи що? Зненацька потемнілими очима.
Я хотіла сказати йому щось приємне, щось, що поверне колір його очам.
- Знаєте, досі не збагну, чому ви вирішили мені допомогти. Як узагалі не забули про моє існування?
Він усміхнувся:
- Як я міг? Ви незабутні, Марго.
Ні, він не хоче відкривати карти. Азартний гравець. Усе життя - одне велике казино, так, Костянтине? Ну що ж, грати так грати.
- Тоді і в мене є щось спільне з вашими компліментами, Костянтине.
- Що саме?
- Вони теж незабутні.
Він засміявся і накрив мою руку своєю. Я хотіла звільнитися, проте він ще міцніше стиснув її, повернув долонею догори і поцілував зап'ясток. У цьому поцілунку було все - його рот, язик, зуби. Я закусила губу і висмикнула руку. Костянтин поцокав язиком:
- Ми народилися без захисної оболонки? Така чуттєвість…
Тільки не червоніти, Марго!
- Вибачте, мені час…
- Гаразд, гаразд! Заспокойтеся, Марго! Я розрахуюся і відвезу вас додому.
Той самий гостинний хазяїн закладу - куценький, тендітний в'єтнамець Лан. Весь час нашого перебування в ресторані він не зводив з мене очей, напружено про щось розмірковуючи. Акуратно розкладаючи отримані гроші на невеличкій таці, він ще раз уважно глянув на мене і не втримався:
- У мене дуже чіпка пам'ять на обличчя. Ви не вперше в нашому закладі чи, може, ми зустрічалися в іншому місті? Я впевнений, що вже бачив вас. Але де?
У моєму сні, дорогенький. Де ж іще? Ти бачив мене у моєму сні, потрапив до нього, як муха в павутиння. А пам'ять в тебе справді - перший клас. Я всміхнулася:
- Я тут не вперше. У вас надзвичайний заклад.
Він уклонився мені:
- Красно дякую.
Костянтин сів у машину, зачинив дверцята, повернувся до мене:
- Ну то що, додому?
- Так, якщо ваша ласка.
- Додому до мене чи до вас?
Я повернулася і уважно подивилася йому в очі. Марго, треба неодмінно поставити усі крапки над «і». Доки машина не рушила і він не повіз тебе, куди йому заманеться, вважаючи, що ти «не проти».
- Костянтине, може, ви хибно зрозуміли мою згоду повечеряти з вами? Невже я щось не так сказала, двозначно натякнула? Якщо так, то я краще піду пішки. Щоб не створювати зайвих проблем ні вам, ні собі.
- Ого-го! - Він розсміявся. - Оце так темперамент! Заспокойтеся, я не хотів вас образити. Чоловічі жарти іноді бувають такими грубими…
Машина рушила з місця. Як він швидко їздить! Я теж полюбляю швидкість.
Ми їхали мовчки. Костянтин час від часу кидав на мене зацікавлений погляд, потім увімкнув музику. Щось класичне. Здається, Бах.
- Що вас поєднує з моїм сином, Марго?